В рамках Мистецького клубу Січеславської Просвіти, майстерня студія “Ясниця” провела другу зустріч з навчання українській народній вишивці. Очільниця майстерні пані Поліна Лебедь – народний майстер України.
Всі ви мабуть знаєте, що 2021 рік ювілейний 150 років з дня народження Лесі Українки. Та сьогодні пропоную поговорити і згадати про молодшу сестру Лесі, Ольгу Косач-Кривинюк (26 травня 1877 Звягель Волинська губернія -11 листопада 1945 Авгсбург) – збирача народних узорів на Катеринославщині. Минулого тижня 11 листопада були роковини Ольги Косач-Кривинюк. Ольга зібрала і відтворила цілу колекцію зразків вишивок Катеринославщини, яка зберігається в Колодяжненському музеї Лесі Українки.
Навіть з родинних фото видно, що родина була не байдужою до традиційного вбрання. Подивіться на фото родини всім своїм вбранням вони доводили свою причетність до справжньої української інтелігенції з малечку вбиралися в традиційний народний одяг.
На світлині 1889 р. Леся з братом Михайлом та подругою Маргаритою Комаровою тримають рушник, що разом вишивали на могилу Тараса Шевченка (тепер цей рушник зберігається в Національному музеї Шевченка).
Як же Ольга потрапила на Катеринославщину. Закінчивши вищі жіночі медичні курси в Петербурзі вона живе в Празі з чоловіком ,Ольга мріяла впровадити медицину на селі, про це писала в листах Леся. Після повернення в Україну 1906році на Волині вона не могла працювати лікарем бо належала з чоловіком до «політично неблагонадійних». Та її мати маючи дружні стосунки з Д.І. Яворницьким (до речі 6листопада було 166років з дня народження) просить його посприяти влаштуванню дочки, при цьому вона передала багато книг і благодійний внесок на Просвіту в Дніпрі членом якої був Дмитро Іванович. І от з 1910 року Ольга працює земським патронажним лікарем для дітей-сиріт у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Крім лікарської справи займається літературою, під псевдо Олеся Зірка. Ольга відкриває тут ткацьку майстерню і організувала вишивальний гурток. Під час своїх поїздок по навколишнім селам зокрема Новомосковського повіту, підбираючи сільські родини для дітей-сиріт, вона водночас займалася збиранням та відтворенням традиційних узорів. Частина цих узорів стали основою видання «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини. Випуск Вирізування і настилування» 1928р.
А зараз з вашого дозволу зачитаю, що думала мати Ольги 100 років тому про народну традиційну вишивку, якою ми з вами займаємось, піддавала критиці зміни в традиційному вишиванні того часу. Ось що вона писала: український стиль «він в народному шитті починає псуватись замість узорів давнього повздержного – з тими геометричними візерунками або стилізованими квітами і гілечками – часто можна побачити на рукавах страшну лапанину, якісь неможливі рози та лапате листя, або якесь там страшне зуб’я, птахи і все те ріже очі, робить з рукава або попередиці шматок якогось московського ситцю самого безглуздого смаку. Ці узори запозичують з московських журналів, які не мають ніякого розуміння про наш народний орнамент та не має й власного смаку теж. Узори потрібно черпати з чистого джерела народної творчості української. ВВАЖАЛА за потрібне відродити давнє українське шиття «настилання» та «вирізування» яке почало було занепадати. Олена Пчілка видала перший в Україні альбом «Український орнамент» займалась волинською етнографією. Свою любов до вишивки передала дочці Ользі.
Тож дівчата, як бачите не лише тепер хвилюються про забуття істинно української орнаментики, а й 100 років тому вже були занепокоєнні нав’язуванням нетрадиційних узорів. Та можна з впевненістю сказати, що мистецтво це збережене і продовжує жити, наше завдання сприяти цьому , відроджуючи і поширюючи традиційну вишивку!
І пропоную наступну нашу зустріч присвятити улюбленим технікам Олени Пчілки вирізуванню і настилуванню;))
Ольга Шамлова, Січеславська Просвіта, 20 листопада 2021 року.
Друзі, Січеславська Просвіта, у якості інформаційного партнерства, щиро запрошує вас взяти участь у IX «Бандерівських читаннях» на тему «Світ ідей Степана Бандери та виклики XXI століття», які відбудуться у Києві 5 лютого 2022 року. «Бандерівські читання» – масштабний інтелектуальний форум, що зародився під час Революції Гідності в революційній Київраді і щороку проводиться у Києві. Ми вважаємо, що у світоглядовій війні, яка триває в Україні і точиться за душу кожного українця, книга, твердий національний світогляд, ідейний ріст є не менш важливою зброєю ніж автомати, гармати чи танки. Саме тому форум проходить під егідою ідей Степана Бандери, який став символом боротьби для багатьох поколінь українців за Незалежність та суб’єктність України, за національну, історичну та соціальну справедливість. «Бандерівські читання» об’єднують політологів, істориків, філософів, політиків, громадських діячів, учасників російсько-української війни навколо напрацювання стратегій, механізмів, рецептів, відповідей на актуальні виклики сьогодення крізь призму українського націоналізму та максимальне поширення результатів форуму серед українців. За результатами форуму НАЦ «Українські студії стратегічних досліджень» випускає книгу з усіма доповідями і обговореннями, здійснює її промоцію в усіх регіонах України та безкоштовно поширює по бібліотеках, серед вояків російсько-української війни, в інтелектуальних колах.
Січеславські Просвітяни – Валентина Недвига, Максим Дорофєєв, Сергій Тютюнник, Ірина Годованець, Олександр Зелениця
Так називалася передача з циклу «Джерела», яку на початку 1990-х років вела на Дніпропетровському обласному радіо поетеса, кандидат філологічних наук Наталка Нікуліна.
Поетеса, кандидат філологічних наук Наталка Нікуліна
До участі у бесіді про історію формування мови Наталя Петрівна запросила професора, доктора філологічних наук, мовознавця Анатолія Михайловича Поповського. Передача мала свого часу великий резонанс.
Пропонуємо вашій увазі цей цікавий діалог двох залюблених у мову особистостей.
***
Мовчання мови – то оббитий цвіт:
уже не дасть ні зав’язу ні плоду.
А рідна мова – оберіг народу,
віків минулих строгий заповіт.
Мовчання мови – німота криниць,
дзвінких джерел повільне висихання.
То – вільних мрій забуте поховання,
холодний попіл згаслих блискавиць.
Калинова, співуча, дзвонкова,
о мово, будь, не замовкай у світі:
в твоєму сонцесяйному зеніті
душа народу – ластівка жива.
Мов барви писанки, мов Щедрий вечір див,
мов лагідний весняний усміх Лади –
так рідна мова. Хто цю мову зрадив –
нічого доброго не спородив.
А мова – голос сотень поколінь,
у ній – биття сердець незвироднілих.
Уклякле слово, підведись з колін,
нехай буя твоя козацька сила!
(Н. Нікуліна «Мово, будь»)
Наша передача, що йде під рубрикою «Джерела», присвячена рідній мові. На бесіді з нами доктор філологічних наук, професор ДДУ, завідуючий однієї з кафедр університету, голова міського товариства «Просвіта», голова обласного конгресу української інтелігенції Анатолій Михайлович Поповський. Йому слово.
А. М. Поповський: Поскільки ви, Наталю, заговорили про історію нашої мови, то це конче необхідно в наш час. Я хотів би звернутися до прекрасних слів Володимира Самійленка. Це його посвята Т. Г. Шевченку:
Діамант дорогий на дорозі лежав,
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його.
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористо блищить,
І проміння його усім очі сліпить.
Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть…
Але звернемось до того рядка В. Самійленка: «так в пилу на шляху наша мова була». Тут не варто перераховувати усі циркуляри заборон, які вийшли до Жовтневої революції, починаючи від Петра I: знаменитий Валуєвський указ, Емський указ та ряд указів, які з’явилися в роки радянської влади, вірніше, не указів, а постанов, які ми привикли сприймати, як явище неординарне. Тому хотілося лише з усього сказаного використати одну деталь, саме витяг секретного документу, складеного полтавським губернатором 4 лютого 1914 року. Це рік, коли Російська імперія вела боротьбу за сфери свого впливу і, звичайно, боялася впливу Австро – Угорської імперії. А позначилося і на сфері впливу просвітнього напрямку, зокрема, у викладанні рідної мови, бо в Австро – Угорщині все-таки, демократичне було те явище, що давалася можливість викладачам використовувати українську мову і ряд дисциплін читати рідною мовою, в той час, як на території, які належали Росії, українська мова, як я вже сказав, заборонялася цілою низкою циркулярів. То всупереч цьому, знову повернемося до того, що у цьому проханні полтавського губернатора йшла мова про те, щоб зробити все, аби українській інтелігенції приборкати крила і не дати вести навчальний процес рідною мовою. Ось що пишеться в цьому таємному циркулярі: «Учащийся персонал старается на первых порах обучения вести последнее на малорусском языке и по возможности продолжать его в течении всего курса. Не смотря на категоричное требование инспекторов вести обучение только на русском языке учителя уклоняются от этого при всяком удобном случае и приводят постоянно одну и ту же отговорку, заключающуюся в том, что язык малорусский есть их родной язык, что только на этом наречии дети быстро усваивают предмет преподавания и что нет никакой беды в том, что параллельно с русским языком даются объяснения на малорусском ибо поступающие в школу дети у себя дома все-таки говорят по-малорусски».
В іншому випадку наводиться те, що ряд вчителів намагалися не тільки читати українською мовою, а й доносити до дітей їхню ж таки українську історію. І про це в цьому ж циркулярі знаходимо таке: «На общеобразовательных курсах для учителей, устроенных полтавской земской Управой в 1913 году один из киевских лекторов, читая историю России приводил на одной из них свои мысли о том, что Украина имеет очень мало общего с остальной Россией в силу своей истории. Весьма прозрачно намекал и на самостоятельное существование Украины. Зарубежные галицийские украинофилы через посредство живущих в Малороссии агентов ведут непрестанную пропаганду, изыскивают все способы для того, чтобы укрепить мнение о необходимости создания автономной Украины, отторгнутой от остальной России со включением ее в состав Австро – Венгрии на федеративных началах.
професор, доктор філологічних наук, мовознавець Анатолій Михайлович Поповський
Далі цей же губернатор застерігає: «Я полагаю необходимым бороться с украинским движением следующими мерами: 1.Привлечь на должности учителей земских начальных школ по возможности только одних великороссов; 2. Назначать на должность инспекторов народных училищ людей деятельных, энергичных, твердых и исключительно великороссов. Таковыми же конечно должны быть и директора народных училищ. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому движению, немедленно устранять. Поставить правильно обучение истории России в школе. И строжайше вменить в обязанность учителям внедрять в молодежь понятие о единой и неделимой России, поясняя смысл слова «Украина», т. е. «окраина государства в былые времена».
Крім того наголошується і особливий акцент на тому, щоб і духовенство українське теж було під наглядом російського уряду. Тут же і подаються рекомендації для боротьби з такими проявами серед місцевої інтелігенції. Зокрема, хотілося навести такі: «В следствие того, что название украинский служит флагом, под которым ведется движение, следовало, безусловно, воспретить все, что выступает под ним и наоборот не стеснять того, что идет под малорусским флагом. Несколько лет назад в Полтаве появились малорусские труппы, устраивались малорусские ярмарки и тому подобное, а об украинских труппах, ярмарках, книжных магазинах, клубах никто даже не говорил. Последнее время на всех афишах и объявлениях местных газет название малорусский заменено словом «украинский». Таким образом, в глазах местного населения складывается убеждение, что украинскому движению никто не противится».
Іще така цікава деталь: «В следствие обнаружившегося в последнее время стремления украинцев выйти из экономического подчинения Москвы и основать свой торговый и биржевой центр в Киеве, желательно было бы, чтобы министерство финансов ввело национальную финансовую политику, с целью закрепления за Москвою ее положения экономического центра и уничтожения попыток к экономическому сепаратизму украинцев».
Як бачимо в той час на Україні чимало було таких губернаторів, які вели політику підтримки імперського уряду з тим аби національна культура, мова не розвивалися.
Отже, питання про мову, воно живе не тільки сьогоденним життям, а воно буде вічно хвилювати ті покоління, які будуть вічно приходити в наш світ. Тому й звертаємося до мови як коштовного скарбу народу.
Мови… Чи задумувались ви над тим, скільки їх існує. Напевно це цікавить не кожного. Дехто може сказати навіть так: «Подумаєш мови, звичайно, у кожного народу є своя».
Але що ж тут дивного? Я нічого не маю проти, кожен має право на власну думку. Та все ж спробую переконати хоч декого в хибності таких міркувань. Уявіть собі безмежниий сад, у якому безліч квіток. Всі вони: великі і малі, зухвалі, барвисті і лагідно – кольорові, не поступаються один одному красою і гармонійністю. Кожна квітка – це мова певного народу. Є у цьому саду й інша квітка, квітка нашої мови. Мені, здається, що мова наша з чорнозему, рясту, любистку, м’яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі і місяця народжена, має бути схожою на величну маківку і чим пильніше ми будемо полоти бур’ян на мовних полях, тим краще і гордовитіше вона розквітатиме. Я зачарований словами Василя Симоненка:
І тобі рости, не в’янути зроду,
Квітувать в поемах і віршах,
Бо в тобі великого народу
ніжна і замріяна душа.
На мою думку, не існує народу, який не подарував би світу своїх геніїв пера і не дбав би про свою мову, адже саме мова як засіб спілкування і відрізняє нас від тваринного світу. Існує легенда, за якою бог сотворивши землю і народи, вирішив наділити їх талану. Дійшовши до нашої України, побачив, що у нього нічого не залишилось, і тоді Бог подарував їй пісню. З тих пір пісня – це душа нашого народу, і пісня, і мова не можуть існувати одне без одного.
І що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує! .. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова –
лунають рядки Тараса Шевченка. То ж як йому серцю не трепетати, слухаючи отакі шедеври, як «Ой, не ходи Грицю», «Била мене мати», «Розцвітала в долині червона калина», «Думи мої, думи мої». І не так важливо, хто їх автор, як те, що об’єднує їх знову-таки мова, бо за словами Івана Франка, «мова – це коштовний скарб народу».
Наша Україна зростила багато синів і дочок, які прославили нашу мову та культуру. Перераховувати їх не має сенсу, їх знають всі і не лише в нашій країні, а й за її межами. Ми добре знаємо їхні твори, та не завжди цікавимося їхніми долями. Що саме спонукало їх писати українською мовою, яку багато хто і до сих пір вважає наріччям. Взяти хоч – би Бориса Грінченка, який зростав у сім’ї збіднілого дворянина, вірного служаки царату. Для Бориса, як і для інших членів сім’ї, українська мова була під суворою забороною, та не зважаючи на це він тягнувся до неї і перейняв її від простих людей. Відтоді вона стала йому рідною, не могла не стати, бо зростаючи серед буйного світу садів і полів, слухаючи вечорами солов’їні трелі й пісні, зрозумів, що тільки мовою народу, який працює на землі-матінці і можна оспівати красу весняного неба, сум пісні і осені, невимовність почуттів і все, що оточувало його змалечку. Отож саме Борис Грінченко був автором першої на Україні книжки для читання українською мовою «Рідне слово». Перелік можна продовжити. Серед цих поетів і письменників і Дмитро Павличко, який зробив великий внесок в нашу літературу. Його слова: «На все впливає мови чистота, Зір глибшає і кращають уста, Стає точнішим слух, а думка гнеться, як вітром розколихані жита», стали епіграфом багатьох творів, присвячених мові. Ні один із поетів і письменників не зрадив свого народу, і не відрікся від своєї мови, хоч і не раз їх за це карали, та вони вистояли і неодноразово наша мова, це наріччя ставала грізною зброєю в руках багатьох митців. Згадаємо хоч слова Лесі Українки: «Слово моє, ти єдиная зброя, ми не повинні загинуть обоє, може в руках невідомих братів, станеш ти кращим мечем на катів».
Багато митців зверталися у своїх творах до мови, оспівуючи її красу і велич. І так повинно бути, бо рідна мова – пісня солов’їна.
Нам важко зрозуміти, яким чином можна було відцуратися від мови, а останні 70 – 80 років саме це і відбувалося. Найкраще це видно з п’єси Куліша «Мина Мазайло», де головний герой, молодий парубок бажає відродити рідну мову і не хоче змінювати свого прізвища Мазайло на якесь інше, хоч батько, мати і сестра виступають проти нього. Та йому допомагає дядько Андрій. Отже треба сказати те, що народ без мови це натовп, який бездумно виконує всі накази, це купка людей, яких ніщо не єднає, але так не можна. Наша мова повинна бути, жити і про це маємо дбати самі ми: я, ти, всі, хто любить свій рідний край і нехай у кожного в серці лунають слова Тараса Григоровича Шевченка – батька української поезії: «І чужому научайчесь, і свого не цураїтесь». То ж вчіться, читайте, але не забувайте й свого: мови, народу, свого коріння, бо без минулого не може бути й майбутнього. «Пам’ятаймо, без мови ми безмовна купа мерців», – задумаймось над безсмертним словом Олеся Гончара.
Мова й історія – це єдине ціле, один кровообіг, то ж і відроджувати маємо водночас. Цікава історія нашого народу, древнього народу, який, як свідчать сучасні вчені, має древнє мовне коріння.
Останнім часом наші науковці звертаються до тієї мовної спадщини, яка розкриває глибину древності української мови. Зокрема, довгий час була забута робота нашого мовознавця дожовтневого періоду, який працював у Новоросійському університеті. Це Михайло Красуський, який свого часу видав роботу «Древность малорусского языка». І саме в цій роботі він зробив спробу порівняти український лексичний запас із найдревнішим лексичним запасом санскриту. І от які дивні речі вже він виявив у свій час. Він помітив те, що українська мова має багато спільних лексичних одиниць із санскритом. Наприклад таке українське – «багато», санскритське звучить «багуто», українське – «вар», санскритське так само «вар», або українське «видіти», санскритське «видіта», або українське «гнути», санскритське «гнути», українське «карп», так само звучить і по – санскритські. Українське «пісок», але санскритське «піс», українське «плавання», але санскритське «плавана» і так далі.
Треба сказати, що японські дослідники, які порівнювали древні корені мов теж прийшли до того висновку, що українська мова із усіх індоєвропейських мов має найбільше спільностей із санскритською мовою. Отже, витоки наші глибокі. Крім того, якщо взяти до розмаїття нашої мови, то наша мова надзвичайно багато має відтінків синонімічного характеру. Наприклад, в англійській, німецькій мові вживають до п’яти форм слова «мама». В українській «мати», «матуся», «матуська», «матусечка», «матунька», «матулечка», «матуленька», «матуня», «матуненька», «маточка», «матінка», «матінонька», «матіночка», «мамуля», «мамусенька», «мамусечка», «мамуненька», «мамулечка», «мамуся», «мамка», «мамочка», «ненька», «неня», «ненуся», «ненулечка» і так далі.
Наша мова милозвучна, надзвичайно багата на афіксацію. «Слово», «словечко», «слівце». У ній велику кількість слів утворено від одного кореня. Скажімо, від слова «Петро» утворилося 80 різних прізвищ: Петраш, Петруся, Петрилко, Петренко, Петрух, Петрушак та інші.
Звук «ф» іншомовний, він увійшов до української мови від 988 року разом з християнством у словах «фарисей», «фараон» тому деякі мовляни східних областей цього пришельця не сприймають, а говорять «хвабрика», «хвольклор». «Картопля», «хутро», «квасоля», «Йосип» стали літературною нормою.
З 1039 року на польських престолах було двадцять князівен з України, вісім поколінь польських монархів одружилися з нашими князівнами – красунями, починаючи від Казиміра Відновителя, то ж і не дивно, що з XI – XVI століття у польських королівських палатах розмовляли українською мовою. Там лунала й українська пісня. У Польщі королівська бібліотека Ягелончиків зберегла 33 книги: одну латинську, всі інші – українські.
Петро I навіть з польським королем Зигмундом розмовляв українською. Цар не знав польської, а король російської.
«Хто не знає мови народу на землі якого він живе, той є або гостем, або наймитом, або окупантом». Так писав Карл Маркс. У Львівському поліграфічному інституті уже чотири роки навчався кубинський студент Алексі Мозалес Руіс. Він, як і сотні іноземних студентів, так опанував українську мову, що захищав диплом українською. Тоді чи можна громадянам України нехтувати цією солов’їною мовою.
Як подає Михайло Драгоманов у XIX столітті Росія встановила медаль «За обрусение окраин России». Нею нагороджували русифікаторів. Такі нагороджені одержували щорічно 5 карбованців. На той час це була значна сума: вартість одного вола.
Максим Горький не дав, навіть, згоди перекладати його твори українською, нехтував нею, як діалектом.
Отже, можна багато наводити і плюсів і мінусів, але то історія. А ми живемо сьогоденням і в нашому часі треба дбати про культуру своєї мови і добре знати історію свого народу.
Н. Нікуліна: Анатоліє Михайловичу, дуже багато цікавого було в цих ваших розповідях і я думаю, що будуть листи.
Я знаю, що будуть у вас опоненти, я знаю, що хтось скаже, припустимо, що в будь-якій мові можна знайти фонетичний відповідник іншій мові, хоч може не з тим значенням.
