ЗАГАДКА ГРИГОРА ТЮТЮННИКА

Любов Голота
6 березня 2023 р.

…Це було на третій день березня 1980 року.Мені на робочий радійний телефон подзвонила Світлана Йовенко.Її усміхнений голос звучав загадково: -А хочеш привітати Григора з премією?Я заспішила:-Звичайно ж, Світлано, передавай мої вітання Григору Михайловичу, а також перекажи, що тут, в Дніпрі, ми всі радіємо за нього!-А ти йому все скажи сама!Григір прийшов до нас у “Вітчизну”,даю йому трубку, говори!Озвався Григір Тютюнник : -Здорова будь, Любо!Звичайно ж, говорила я хвилюючись і боячись не сказати щось дуже важливе:і про “Вогник далеко в степу”, і про мої улюблені оповідання, й про те, як моє покоління шанує його.Бо він і є той письменник,присутність якого в літературі змушує бути самокритичним і шануватися…Григір Михайлович подякував стримано, але голос його був приязний до мого хвилювання.До захопленого мого багатослів’я.Тому я наважилася і нагадала, що пам’ятаю його розповідь про те, як має починатися продовження “Климка”: “Прокидаюся вранці – білим-біло.Я думаю – сонце, а воно випав сніг…” То чи скоро… Раптом розмова урвалася довгим гудком.Світлана перенабрала знову.-Що це було?У тебе телефон несправний?-Запитав Григір Михайлович.-Так, з цим телефоном таке буває.Ми, одне одному кажемо: “фашист вставив викрутку”…-Угу…Фашист вставив викрутку,-повторив Григір Михайлович.Було відчутно, що його настрій дещо змінився.Запитав , чи скоро вийде моя збірка, і ми попрощалися.А вже за кілька днів всі, хто був читачами Григора Тютюнника,хто любив його і захоплювався ним,таким осібним і виразно самобутнім, телефонували одне одному,перепитували, плакали й не могли повірити…Озираючись в той далекий березень, зрозуміла, що саме він став межею, за якою залишилося радісне захоплення феноменоменальним улюбленим Григором Тютюнником.Натомість прийшло й не полишає бажання знайти відповідь на запитання : чому так сталося?Як могла Україна втратити такого письменника?У ньому відчувалася така внутрішня свобода і сила, що , здавалося, смерть не наважиться наблизитися до нього ще довго.І хоч з його оповідань і повістей до деталей прочитується драматична авторська біографія , але ж- і характер, у якому така воля до життя, що Григір видавався і мусив би бути безсмертним…З того часу, розуміючи глибину втрати, яка не заростає ні шаламенними роками змін і революцій, ні новими іменами,ми, його читачі, намагаємося нічого не пропустити: перевидання відновлених після цензурних втручань творів,оприлюднене листування, прочитані ощадливі, але промовисті щоденники і записники Григора Тютюнника (світла пам’ять О.Неживому!),як і спогади тих, хто знав Григора Михайловича й товаришував та часто спілкувався з ним : Анатолія Шевченка, Петра Засенка,Володимира Білоуса,Павла Малєєва, Лариси Мороз,Михайла Слабошпицького, Василя Шкляра, , Юрія Феодосійовича Рогового і ще багатьох, згадували й писали про Тютюнника Іван Дзюба, Олесь Гончар,Павло Загребельний, інші літератори, не довіряти яким підстав немає.Григір Михайлович доброзичливо ставився до молодших (я вже якось згадувала, як з легкої руки Василя Шкляра в березні 1977 року Тютюнник приїхав в Ірпінь напередодні прийому до Спілки, читав нам цілий вечір “Три зозулі з поклоном”і всі ми:Анатолій Кичинський, Михайло Пасічник,Михайло Шевченко, Алла Тютюнник, інші мої перевесники можуть розповісти свої тодішні й наступні враження про цю неймовірну Людину.Ні, я не мала щастя спілкуватися з Григором Михайловичем часто,але навіть епізодичні (та, пересвідчуюся,- не прохідні зустрічі) не просто запам’яталися,- вплинули на мене.Бо, як писав Михайло Слабошпицький, “Григір Тютюнник, якого давно немає з нами фізично, височіє далеко попереду.Там, куди ми йдемо, чи, принаймні, хочемо дійти.Така особливість лише деяких письменників- вони не лишаються тільки в своєму часі.Навіть і якщо їхня сюжетика цілковито йому присвячена.Такі письменники – константи.Бо ж і найсуворіша переоцінка цінностей для них не страшна.Жодній інфляції вони не піддаються.”..Додам- як і їхні дії чи вчинки.Ось, скажімо, одна білялітературна історія.На запрошення Івана Федоровича Драча надіслала вірші у “Вітчизну”.Півроку – ні друку, ні звістки.Аж тут – якась нарада молодих в Києві.Їду і одразу йду в редакцію.Застаю там лише Б.А.Буркатова, який повідомляє мені, що Драч в Єревані, а свого листа я можу пошукати “он там”.В чималенькій скирті ціленьких конвертів знаходжу й свій, нерозкритий.Прошу дозволу забрати його.Й втікаю, розгублена і присоромлена.Наша нарада закінчується третього дня.І звісно ж, перед вечірніми поїздами, всі, хто ще має кілька годин, йдуть в “Еней” і тісненько всідаються за столами.Разом із відомими .За нашим столом (чи не за запрошенням М.Шевченка) – Григір Тютюнник.Сидить, слухає, про що і як говоримо.Раптом на фоні розписів Базилевича з’являється Іван Драч.Мені захотілося сховатися під стіл, але – не встигла.Метр підійшов і привітався.Сказав, що я даремно забрала конверт.Сама ж бачила, скільки там інших нетерплячих.-Бачила,- кажу.-А навіщо ж ви запрошуєте надсилати вірші?-З часом всі надрукуються.Але…Ось зі мною чоловік з “Радянської України”.Він надрукує швидко, а я напишу передмову.- Я не хочу в “Р.У.”…Я у “Вітчизну” зверталася…-Ну як хочете.Мій улюблений поет Іван Драч (це без іронії) зітнув плечима.- Я в більярдну зайшов,- пояснив комусь на запрошення присісти за стіл.І пішов – вигравати.Я вдавала, що розглядаю малюнки на стіні збоку, щоб ніхто не помітив, як мені прикро.Бачу, що Григір Михайлович теж виходить.А через кілька хвилин з’являється разом з Іваном Федоровичем.І Драч мені говорить:-Любо, Григір вважає, що я маю вибачитись.Вибачте, я й справді мав би вчасно читати вірші, які мені надсилають з областей. Я мовчки киваю, бо вражена.Тютюнниковим вчинком.Він мене прочитав.Попрощавшись з Драчем,прощаюся і з молодим товариством та з Григором Тютюнником: мовляв, мені пора на поїзд…Той, хто написав найкращі оповідання, всміхається й тепло киває мені головою, схиленою на праве плече:Тютюнник вдає, що браво грає на баяні!Ну точно ж – не на гармошці! Далі буде, коли захочете.