Літопис відродження Січеславської «Просвіти»: спогади Тамари Завгородньої
Предтечею визвольних змагань 90-х років було відродження просвіти. Згадаймо ту незабутню пору.
Уривок із книги покійного Бориса КОВТОНЮКА «Січеславська Просвіта. Відродження»
“Ми просто йшли”
Ми не лукавили з тобою
Ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою
Т.Шевченеко, “Доля” (1858)
Напровесні 1988 року в газеті “Літературна Україна” з’явилося повідомлення про створення у Київі Товариства шанувальників ріднох мови (з часом Товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка) На хвилі перебудови це сколихнуло свідомих українців до дії – почали масово гуртуватися довкола ідеї утвердження української мови в усіх сферах життя.
До всеукраїнського видавництва “Промінь” (згодом “Січ”), де на той час працювали поети Анатолій Шкляр, Віталій Старченко, Микола Семенюк, Григорій Гарченко, часто навідувалися колеги-літератори, газетярі, безсумнівно, обговорювали цю подію. Журналіст Сергій Довгаль і на нашах теренах запропонував підтримати добру справу.
І от одного липневого надвечір’я 1988 року зібралася ініціативна група облпсного Товариства по створенню української мови імені Дмитра Яворницького. На блискчому паркеті танцювального залу Палацу залізничників (нині обласна філармонія) широким колом стояли стільці – і стільки знайомих просвітлених облич! Вів зібрання Сергій Довгаль, його ж обрали тоді головою ініціативної групи. А далі - пошук однодумців, творення структур у колективах скрізь по області. Опір тодішньої радянської тоталітарної системи був неймовірним, та, попри переслідування і шельмування, нашого полку прибувало.
25 вересня 1988 року відбулася установча конференція Товариства рідної мови. Було ухвалено низку засадничих документів, намічено напрямки роботи громадської організації. Головою Товариства було обрано письменника Володимира Зарембу
11–12 лютого 1989 року в Києві відбулася установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка. На ній пощастило побувати моєму чоловікові, поету і перекладачу Олесеві Завгородньому. З яким захватом переповідав він про ту подію! Весь зал – у вишиванках, синьо-жовті прапори, патріотичні гасла. Вступне слово виголосив Одесь Гончар; цікаві доповіді академіка В.М.Русанівського “Екологія мови й культури – реставрація совісті”, доктора філологічних наук А.А. Бурячка про спірні питання в новому виданні “Українського правопису”, кандидата фізико-математичних наук А.М.Іваненка “Українська мова й питання комп’ютеризації’ та інші викликали бурхливе обговорення.
Затверджено Статут і Програму діяльності Товариства, прийнято низку звернень до українців, в Україні і не в Україні сущих. Обрано керівні органи. Очолив Товариство відомий поет Дмитро Павличко
Тепер, коли було накреслено основоположні напрямки, ми збагнули, який безмір роботи нас очікує.. Часті мітинги, різні заходи до пам’ятних дат, поїздки по області (майже завжди з перешкоджанням від влади і міліції), суботники, непереливки на місці роботи – й постійне спілкування з людьми, до речі, не тільки із прихильниками.
У місті стали традиційними двічі на місяць по середах у залі театру юного глядача – завдяки зусиллям головного художника Івана Шулика. Клопотаннями Володимира Заремби мали вже власний офіс, обладнували його, збирали бібліотеку, видавали посвідчення.
З глибин пам”яті – адже минуло 30 літ – мов на екрані, спливають прояснені обличчя однодумців.. Спробую хоч декотрих із них згадати поіменно. Перш за все треба спом’янути колишніх політв’язнів і репресованих, перед якими не стояла дилема підтримувати чи ні ці патріотичні поривання. Це Іван Сокульський (тільки у серпні 1988 року повернувся після 13 років ув’язнення і відразу поринув у громадську роботу), Микола Береславський, Степан Андрушків,, Василь, Сірий,, Микола Невидайло, Олександр та Олена Кузьменки, Микола та Варвара Соколовські, Григорій Омельченко, Михайло Шевельов
А якою підтримкою була сама присутність, не кажучи вже про змістовність виступів на зібраннях, викладачів навчальних закладів Анатолія Поровського, Юрія Мицика, Поліни Мишуранко, Олега Чалого, Володимира Перехреста, Бруно Аракеляна (вірменина, який чистою українською переконував українців не цуратися рідної мови).
Активістами стали вчителі Жанна Крижановська, Тамара Почтовик, Володимир Аленін, Степан Тимочко (с.Межиріч Павлоградського району), Орися Сокульська, Зінаїда Гринько, Віра Торубара, Валентина Пархоменко, Емма Шаповалова (м.Новомосковськ), лікарі Зоя Максименко, Павло Гриць, Василь Міщук, Клавдія Мірецька, журналісти Микола Чабан, Борис Ковтонюк, Геннадій Сахаров, художники Іван Шулик, Олександр Нем’ятий, Олександр Невечеря, Володимир Бублик; музейні працівники Лідія Яценко, Ніна Куляба, Світлана Каспір; технічна інтелігенція Іван Рибалка, Лесь Кондратенко, Олександр Писаревський, Всеволод Грищенко, Анатолій Бурмистренко, Ігор Копотієнко, Анатолій Кривошея, Віктор Сірий,, Олексій Луцюк; наші заспівувачі Анатолій Довгозвяга, Тетяна Оксютенко, Іван Куценко (гурт “Червона калина”), Ганна Горінова (ансамбль “Відродження” із Жовтих Вод). А ще ціле гроно небайдужих – Іван Дремлюга, Микола Луговий, Надія Рожанська,Катерина Капінус,, Лариса Рубанова,, Ілля Свистун,, Віктор Таратушка, Віктор Лкві, Володимир Панченко, Василь Хуторний, Ніна Щеглова, Ганна Павленко Валерій Сиротенко, Тамара Турбаївська,. Пам’ятаю ще багато облич, на жаль, не пригадую їх імен, схиляю голову перед усіма, хто в бурхливі 90-ті сміливо стояв пліч-о-пліч на мітингахі перед мвлвцейськими заслонами, віддавав свою трудову копійку на благородну справу – відстоювання елементарних людських прав: говорити рідною українською мовою в незалежній державі.
Багатоьх із тих, хто стояв біля витоків масових патріотичних рухів, вже немає серед нас – вічна їм вдячність і пам’ять
О тій порі спершу в Товаристві української мови, а згодом – у Русі мені довелося секретарювати: писати протоколи зібрань, вести облік членів організації, відомості членських внесків, тощо. Під час подій, відомих як “ГКЧП”, все це довелося спалити, аби вберегти наших прихильників від можливих переслідувань (керівники і без того вже були “у розстрільному списку”)”. Слава Бого, здоровий глузд переміг тоді.
Ще хотілося б сказати про рукописну газету “Слово”, яку “неформали” (як нас тоді називали) вивішували на стенді біля головпоштампу, а згодом у вікні Будинку Преси (нині просп.Яворницького, 60). Формуючи номер, ми не тільки висвітлювали мовні проблеми, а й критикували номенклатурних чиновників, не цурались злободенних тем. Недоброзичливці почали замазувати вікно фарбою, заклеювати газетами; довелося навіть коштом громади міняти величезну шибку.
Я тоді працювала у видавництві на четвертому поверсі цього будинку і, викроївши кілька вільних хвилин, бігала послухати дискусії біля “Слова”. Якось стала свідком такої сцени. Миршавенький чоловік обурюється: “Что эти националисты себе позволяют! На главном проспекте такое вывешивают!”. До нього підходить кремезний вусаньі стиха каже: «Ану бери свої лапті і мотай на Кострому!». Оратор зацьковано роззирнувся – жодної підтримки! – і як рвонув увздовж проспекту!
Зараз, із відстані років, можна сказати, що зі «Слова» виросли інформаційні видання, які будили тоді громадську думку: серед них – орган Дніпропетровської регіональної організації Народного Руху України за перебудову «Жорна (з вересня 1989 року), видання Республіканської партії «Січеславський вісник» (із літа 1990 року), незалежна газета «Форум» з листопада 1989 року, редактор М.Кулага), «Січеславський край» (редактор В.Заремба).
Саме прихильники Товариства української мови започаткували низку громадських формувань, які несли до людей слово правди, обстоювали їх інтереси: Народний Рух Україии, Союз українок, «Меморіал», Жіноча громада, Спілка солдатських матерів,, Спілка офіцерів,, Суспільна Служба, ряд молодіжних організацій; тісно співпрацювали із ними Республіканська, Демократична, Народна партії, партія зелених тощо.
А події розгорталися все бурхливіше. 27 березня 1989 року на садибі останнього дніпровського лоцмана, колишнього вчителя і політв'язня Григорія Микитовича Омельченка за садовим столом із двома самоварами (було вельми прохолодно) зібралася ініціативна група по створенню регіональної (згодом крайової) організації Народного Руху України за перебудову. Менш як за півроку потому були створені первинні осередки у Кривому Розі, Дніпродзержинську (Кам'янське), Марганці, Орджонікідзе (Покрова), в усіх районних центрах, деяких селищах і селах.
19 липня 1989 року відбулася установча конференція Руху – 36 представників первинних організацій константували утворення Народного руху в області, обрали виконавчий комітет, виробили програмні засади.
20 лютого ці рішення були оприлюднені на Театральному майдані. Дізнавалися, що саме цього дня зранку прибуває круїзний пароплав із іноземними туристами, і запросили їх на наше зібрання.
Велелюддя, майорять синьо-жлвті стяги. Раптом у натовпі пішов поголос, що за рогом міліціонери із кийками. Дехто почав згортати знамена. Представник Руху із Києва Микола Поровський схопив прапор «Саюдісу» (поряд стояв посланець із Литви) і викрикнув: «Прапори не ховають – з ними йдуть у бій!». Люди стрепенулися, замайоріли стяги; наша варта повідомила, що міліціанти і здоровані у цивільному відступили до проспекту – видно, їх попередили про присутність іноземців. Це дало змогу мітингувальникам розсіятися серед людей, а керівній групі відійти на Набережну Дніпра і там завершити обговорення програмних документів.
8-10 вересня 1989 року у конференц-залі Київського політехнічного інституту відбувся Установчий з'їзд Народного руху. На той час в Україні і за її межами було вже 1247 осередків Руху, в яких об'єднувалися 280 тисяч осіб. Їх представляли на зїзді 1109 делегатів; найбільше було посланців від Київщини, делегація нашої області була п'ятою за чисельністю. Очолив тоді організацію поет Іван Драч.
Рух був об'єднавчою ланкою для всіх прогресивних сил. На жаль, коли він став політичною партією, відбувся розкол. Та це вже зовсім інша історія.
1990 рік почався із знакової події – 22 січня на честь 70-річчя Злуки між УНР і ЗУНР наші краяни взяли участь у «живому ланцюгу» від Київа до Львова – ми стояли якраз напроти тодішнього республіканського КДБ.
20 травня сталася сумна подія: біля стенда із рукописною газетою «Слово». Учасників пікету було жорстоко побито групою прокомуністично налаштованої молоді. Тоді постраждали Іван Сокульський (і без того вкрай ослаблений ув'язненням), голова крайового Руху Іван Шулик, журналіст Геннадій Сахаров, поети Віталій Старченко та Валерій Ковтуненко. Хто нацькував так званих «афганців» на мирний пікет? Це питання залишилося відкритим.
А 25 травня ще із синцями на обличчі Сокульський проводив свій творчий вечір.
Рік проходив під знаком підготовки і проведення Свята козацької слави 3–5 серпня на Нікопольщині – на наших теренах містилося 5 Запорозьких Січей. Певно, що усі, кому пощастило бути учасником тих подій, ніколи їх не забудуть.
500-річчя Запорозького козацтва, 310-та річниця від дня смерті кошового отамана Івана Сірка, 300-річчя від дня народження останнього кошового отамана Петра Калнишевського, 5-річчя від дня смерті «батька козацького», відомого історика Дмитра Яворницького – ці та ще низка вікопомних ювілеїв мало кого залишили байдужими. Проводилися наукові конференції, свята на Хортиці, на місці Берестецької битви, походи по місцях козацької слави – все це сприяло пробудженню національної самосвідомості, гуртувало людей навколо ідеї здобуття Україною незалежності.
1991 рік ознаменований багатьма політичними акціями. Згадаймо одну із них. 16 липня з нагоди першої річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України під час велелюдного мітингу на Театральній площі встановлено національний синьо-жовтий прапор (цей факт нині засвідчує меморіальна дошка). Щоночі наші хлопці чергували біля нього, оберігаючи від паплюження. Але у ніч на 20 липня за розпорядженням міськвиконкому вчинено дикунську акцію: супроти дусятка вартових кинули півтори сотні міліціонерів із гумовими кийками, щоглу порізали автогеном, знамено нахабно пошматували.
На ранок голова крайового Народного Руху Іван Шулиу оголосив голодівку протесту перед будинком міськради. Протягом двох тижнів вдень і вночі довкола голодувальника юрмилися люди – охороняли його, постійно оновлювали інформацію на стендах, поширювали листівки, були й учасники одноденних ланцюгових голодувань, молодь влаштовувала навіть міні-концерти.
Уявіть собі розгубленість партократників – революція перед самими вікнами! Мусили йти на поступки: було досягнуто домовленості про підняття над міськрадою національного прапора, порушено справу проти організаторів та виконавців злочинного нападу, для управи крайового Народного Руху надано приміщення, виділено транспорт для поїздки на друге Свято Козацької слави.
Спроба державного перевороту у Москві демократичними колами була сприйнята однозначно: нам своє робити…
Вранці 24 серпня велика група наших земляків зустрілася під Верховною Радою. Всі очікували надзвичайного повідомлення із сесійної зали, куди вже занесли величезне синто-жовте знамено. Нарешті по трансляції пролунало: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку із державним переворотом в СРСР 19 липня 1991 року… Верховна Рада … проголошує Незалежність України та створення самостійної держави – України…»
Тисячі людей слухали, затамувавши подих, а потім – вибух емоцій і вигуки; «Слава Україні!», обійми і… плач. Поряд зі мною, закриваючи обличчя руками, гірко ридала жінка у вишитій чорним сорочці… Скільки страждань і втрат довелося перенести цілим поколінням задля цього моменту.
Коли чую, що Незалежність нам мало не на блюдечці піднесли, згадую той вікопомний день, коли із журбою радість обнялася.
Та головна боротьба тільки розпочалася. Референдум, вибори Президента. Ось слова у передвиборчій листівкі 1991 року:
Кому свою довірим долю?
До влади рвуться люди різні:
Один по тюрмах гнив за волю,
А другий вів до комунізму…
Гіркі нам випали роки.
Вони не скінчаться ніколи,
Якщо програють Чорноволи
І переможуть Кравчуки.
Віщі рядки. Не переломили тоді до кінця хід подій демократичні сили. Донині пожинаємо плоди нашого безголів'я. Нинішні негаразди, війна, корупція, тотальне зубожіння, невпевненість у завтрашньому лні, тривога за майбутнє дітей та онуків не додають сил нашому і без того вигасному поколінню
Колись Михайло Грушевський із сумом зазначив: «Найбільша біда України в тому, що нею правлять люди, яким вона не потрібна»
Та все ж, як мовиться, останньою помирає надія. Вже стали дорослими ровесники нашої Незалежності. Є серед них освічені патріотичні люди. Але їм треба допомогти «стати на крило», надати змогу реалізувати себе, гідно заробляти, а не шукати за кордоном засоби на існування. А чи зацікавлена у цьому влада? На жаль, нашій благодатній і такій багатостраждальній землі, її трударям судилася довга дорога до волі і гарного життя. Та дорогу долає той, хто йде. Рушаймо, браття!
Вересень 2020 року Завгородня Тамара Семенівна. Редактор Всеукраїнського видавництва «Січ», нині пенсіонерка