Український Світ прощається з Іриною Фаріон - Січеславська Просвіта

Український Світ прощається з Іриною Фаріон

21.07.2024 р.
Знакова постать у новітній історії націє-державотворення. Вона була оберегом українськості і гідності, захищаючи, творячи і зміцнюючи найвищу чесноту для поколінь нинішніх і майбутніх – Національну Ідею. Громадянська мужність Ірини скрізь і завжди обстоювала Шевченків заповіт – «Свою Україну любіть… / За неї Господа моліть». Для неї цей знаменний клич (як і для кожного українця) не декорувався в гучну фразу, а був сутністю, сенсом її життєтворчості, науково-педагогічної, громадської, політичної, просвітницької діяльності. Етика чину містилася в тому світоглядному вимірі, що вона не просто закликала своїм полум’яним словом до справедливості, борні за українську справу, але й творила її дією та власним прикладом. «Роби, як я» – мудре давнє правило наших предків сповідувалося в обширах від свого Роду до Народу.

Український Світ прощається з Іриною Фаріон

Високоінтелектуальна, внутрішньо охайна, патріотична, по-особливому відповідальна за доручену місію, пані Ірина своєю одержимістю, вірою, жертовністю писала славні сторінки сучасної історії Нації в часи звитяжні і трагедійні. Будучи людиною правдивою, вболіваючою за невгасимість духовної сили українства, нагадувала, вчила, закликала українство сповна «дочитувати» Святе Письмо, пам’ятати не лише сказане під час Нагірної проповіді Христом: «Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу», але й пам’ятати про Меч, Шолом і Щит – «Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже».

Славна Жінка. Творець і Борець, яка вперто, безупину орала українські перелоги, сіяла, ростила, збирала і дарувала людям жниво правди, віри і сили в нашу Перемогу. Ніколи ні на йоту не сумнівалася у виборі друзів і недругів, не зраджуючи національної пам’яті, доводячи всім і вся, що кожен, хто напролом ввірвавшись («через вікна») у нашу хату, сплюндрував українську землю, зухвало ввійшов у брудних чоботях в національні храми, є зайдами і мусять бути знищені. Природовідповідне, скодифіковане історичним Буттям Народу українське право, яке обстоювала ця неповторна Жеркиня істини Слова. Ірина – своєрідний взірець політичної етики (якщо така ще існує!?), коли, склавши присягу на вірність Українському Народу, Україні, не відшукувалися фальшиві компроміси, начисто забуваючи уроки історії, як це чинили(ять) різномасті політикани, зі нашими ісконно вічними ворогами. Переконувала, просила, спонукала й часто заставляла українців не забувати ні за яких обставин тієї гіркої правди, закладеної москвинами в уста ката українського народу (пєтра І) і про що писав Іван Огієнко в «Українській культурі» (1918): «Малоросію к рукам прібрать».

Справедливо, що вона була безкомпромісною в оцінках, у ставленнях до тих доморощених манкуртів, малоросів та колаборантів, які допомагали всіляко цій чорній справі, особливо до «поводирів», що яшкались та торгувались із москвинами, продаючи інтереси України. Хто мовою, хто церквою, хто газом чи титаном… Фаріон знаходилася в тому «передньому» ряду, де лунав заклик не просто «геть від москви!», а «Геть москву!» з усіх сфер національного життя. Вона свято дорожила істинами та ідеалами, сотвореними славетними синами і доньками України Шевченком і Франком, Лесею Українкою і Оленою Пчілкою, Мазепою і Бандерою, Донцовим і Шухевичем, Міхновським і Липою, Коновальцем і Оленою Телігою, оберігаючи святу істину: «…І доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія». Соборна, самостійна, духовно суверенна й справедлива Ірина Фаріон своєю тендітною жіночою натурою сильніше за інших статечних мужів здатна була вичавлювати всі злотворні тромби з українського організму, добре усвідомивши, що поступ Нації можливий доти, доки вона сповна зуміє виборювати і захищати свої національні, державні, духовні і політичні права. Українські Воїни всіх часів пошановувалися нею надзвичайною даниною поваги.

Пригадується, як напередодні повномасштабної агресії мені випала нагода разом з Іриною, кіборгами, що захищали в 2014-му Донецький аеропорт, кілька тижнів об’їжджати чимало областей із просвітницькою місією. З яким пієтетом і шаною в Млинах біля Кам’янець-Подільського (місце розстрілу ) віддавалася нею честь Воїну, полковнику УНР Петру Болбочану, який не тільки розігнав у Харкові ворожу для України «українську революційну раду», скликану московськими меншовиками, а в Полтаві – лівоесерний з’їзд «селянської спілки, але й визволяв Крим та Чорне море від клятих московитів, творячи українське військо.

Вона, на відміну від багатьох «наших національних євнухів-кастратів, що не бачать і не розуміють», постала в часах нинішніх також як Воїн-Оберіг Українського Слова, обстоюючи нашу Правду від зухвалих й цинічних політиканів «єдіного народа», від запопадливих проповідників «лагідної українізації», голосно в національному просторі заявляючи, що народ, який губить своє Рідне Слово, перестає бути народом. Просвітниця, навчителька, глибока науковиця, Майстриня Слова, професорка Фаріон могла б стати окрасою для будь-якого престижного університету. Справжня, цікава, захоплююча своєю неперевершеною аргументованістю, емоційністю, вона багато років була бажаною і затребуваною для читачів і шанувальників всеукраїнського часопису «Слово Просвіти». Її читали, слухали, цитували, навіть плагітували. Не перебільшую, любили за її гострий розум, мудре і дотепне слово, а над усе – за Правду.

Не лукавила, бо зрощена Народом, вона служила своєму Народу. Але завжди так буває, що кривда, несправедливість, образа чомусь чіпляються передусім людей достойних і шляхетних. Тому й згадуються нині слова з давньої народної думи:

«…Тепер свята Правда сидить у темниці,

А вельможа Кривда – з панами в світлиці.

Правду зневажають як сірому голу,

А Кривда сідає до панського столу.

Тепер святу Правду топтано ногами,

А вельможу Кривду поєно медами».

Бо нещодавно вирвані з контексту української думки Іринині слова і сенси, були використані не просто для її шельмування. Ба більше – для створення руїни, розколотості нації, лиючи воду на «московські млини». Дивно, адже вже тривалий час на видноті знаходилося звалище парадоксальних фактів, коли навіть після агресії московії у провідних університетах Києва продовжували вільно «виховувати» українське студенство такі собі українофобні «проффесорки» на кшталт зайцевих, кондратьєвих, більченкових, чи завкафедрових шубіних з Одеської юракадемії (миколаївський філіал), публічно прославляючих «рузькомірство», називаючих Україну «онкохворою американською колонією», а українську державну мову «блювотою».

Проте чомусь не в цих україножерних постатях очільники та всіляки зверхники вбачали небезпеку, не проти них спрямовувалося заслужена покара за антиконституційність, а чомусь від надуманих україноцентричних «загроз» Ірини Фаріон, влаштовуючи її судові екзекуції, моральні й фізичні репресії. Проти чого? За які такі провини? Мабуть, лише за те страждала вже у своїй Державі, що не допускала того стану, коли за словами Лесі Українки «Українська нація розтята»прірвою» ледь жила». Оскільки завжди пам’ятала про знакову чесноту незламної Поетеси – «Слово, моя ти єдиная зброє, / Може в руках невідомих братів, / Станеш ти кращим мечем для катів». Цей високий Дух, як «пломінь непокірний», завжди нуртував в Ірининому серці не задля задовільнення власного «его», а тільки «аби лиш упала ся тюремная стіна», щоби українство знайшло таки вихід із «єгипетського полону», долаючи зло і темряву ненависної московії.

Так сталося, що 19 липня (за кілька годин до страшної трагедії), коли україновбивці вчинили страшний «гріх людиновбивства», Ірина Фаріон написала в соцмережі, солідаризуючись із українським товариством, яке в Музичній Академії (консерваторії) саме в цю годину віншувало Павла Мовчана на його ювілейному творчому вечорі. «… Шкодую, що не можу бути разом з вами». Останні слова славної дочки України, візіонерки українськості, прощальний діалог зі своїми «ПРОСВІТЯНСЬКИМИ» посестрами і побратимами цієї незламної борчині проти обмосковлення, зросійщення українства, будительки вільного національного життя, вірної захисниці Української Мови, Держави, Ідентичности. Оця найвища цінність віри в щасливу будучину Української Держави, оця непогамована ніким і нічим жертовна праця задля міці та єдності українських берегів були її щоденно буденним обов’язком і водночас найбільш святошним дійством. Українка, якою варто гордитися. Завжди. Вічно. Бо це Вона всупереч волі багатьох безустану «перекладала» на мову сучасних українських реалій пророчі слова свого побратима Юрія Липи, що в 44 роки став жертвою москвоординців на її малій Батьківщині. «Москалю, певне мав ти силу, Як край у темряву пойняв, Та із насильства і розстрілу Зросте держава із держав».

Так, постане таки Українська Держава – найвищий ідеал Нації. Завдяки і таким славним Берегиням Українського Роду, як пані Ірина.

Слава Україні!

Глибока всенародна шана Ірині Фаріон – Воїну Слова і Чину! Вічна Пам’ять…

Автор: Георгій Філіпчук, доктор педагогічних наук, професор, член Центрального правління та перший заступник голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.