Княжі іменини в Січеславській Просвіті

1 лютого культурна Україна мала подвійну нагоду для святкування: саме в цей день народилися великі українські письменники і поети Евген Маланюк і Оксана Лятуринська.

З цієї нагоди в Січеславській «Просвіті» відбувся просвітянсько-літературний захід, що мав символічну назву «Княжі іменини», бо, як відомо, Евген Маланюк серед решти своїх наймень і регалій мав ще і титул «Князя Духу», а Оксана Лятуринська давно вважається Княгинею української духовності.

Тож Князь мав 125 річний ювілей, а Княгиня – 120 річний.

Вечір ініційовано і підготовлено партнерами Січеславської «Просвіти» Літературним Клубом СвітоГЛЯД» за ідеологічної підтримки Центру імені Дмитра Донцова – Дніпро, бо і постать Маланюка, і постать Лятуринської розглядалися як в площині культурно-літературній, так і в ідеологічно-виховній.

*Стежками волинських лісів блукали разом з Оксаною Лятуринською, де з дитинства вона увібрала в себе кровно-духовні традиції лицарської Волині, їхнє свобідне, кришталеве повітря і запах рідних трав і квітів, переплетіння вірувань і легенд, дохристиянських обрядів і давньоруських звичаїв. Як писав про Оксану Маланюк:

Аж пуща зашумить волинська,

Й на оксамит і златоглав

В сап’янцях легких Лятуринська

Виходить годувати пав.

Гуркіт гармат, постріли рушниць і дзвін шабель супроводжували Маланюківські кроки до народження свідомого українця-воїна. Національно-визвольна боротьба за Самостійність України породила і великого борця, і великий смуток після невдачі 1920року:

Не забути тих днів ніколи:

Залишали останній шмат.

Гуркотіли й лякались кола

Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,

Доганяли сумний похід,

А потяг ридав: На Захід…

На Захід… На Захід…

І услід — реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.

П’яний подих нудив, як смерть.

Де ж знайти нам за Тебе кращу

Серцем, повним Тобою вщерть?

Пізніше, коли волею долі та обставин і Лятуринська, і Маланюк опиняться, як і тисячі инших українців, на чужині (Каліш, Варшава, Прага тощо), коли вони матимуть знайомство не лише поміж собою, а й входитимуть до блискучого грона поетів-вісниківців, (т.зв. «празька школа», назву якої заперечив не лише основний ідеолог культурного феномену «пражан» Дмитро Донцов, але й сам Маланюк!), що найбільше творила у міжвоєнну добу – 20-40рр, яка була розсипана діамантами Музи і Генія сторінками, передусім, донцовського Літературно-наукового-вісника, пізніше –  Вістника: Дараган, Ольжич, Маланюк, Теліга, Стефанович, Мосендз, Лятуринська, Липа, Клен, Бабій, Лівицька-Холодна – ці імена-стяги несли в собі прагнення віднайти рецепт одужання від антинаціонального  удару, що вони всі зазнали і про який так сказав Маланюк: «Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини, хто відчув пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану, хто задихався в чужім повітрі, в чужім підсонні, під чужим небом, той зрозуміє, про що іде річ і той собі легко може уявити ту психічну «травму», що спричиняє появу поета…»

Для воїна світла Евгена Маланюка зовсім непросто було змінити стилет на стилос – після перших спроб редагування часопису «Веселка» і публікацій в ньому своїх поезій і публіцистичних статей («Ідеї і дії», 1923р – блискуча аналітика причин поразки національно-визвольних змагань в контексті світоглядовому, ідеологічному) він розпочинає багаторічну співпрацю з Вісником і вже в 1925 році виходить перша його велика поетична збірка «Стилет і стилос», а наступного року він надішле своє велике апостольське «Посланіє» на Велику Україну до збольшевиченого, атеїстичного Києва:

Христос не мрія й не мара

Чи Нестерова чи Толстого,

(Блюзнірство пензля і пера), —

Христос — то чинна путь до Бога,

То, перш за все, моральний труд

І в днях натхненна Богом праця:

Випалювать щоденний бруд

І виростать, а не скоряться.

Щоб крізь умовний час землі

Врости у неба вічність божу.

Це не безсилий плач у злі,

А понад злом крилате: можу!

Це не вязничий рай рабів,

В кастратній рівности — отара, —

Ні, це в блакить готичний спів,

Це — творчість, мужність, слава й кара.

Так. Кара. Бо не мертвий „мир“,

А чинний „меч“ на землю дав Він:

Здолавши ніч, з хаосу тьми

Йде день в багрянородній славі.

Страшенний комуняцький галас і таврування «Ворогом народу», «фашистом» лише підтвердили влучність поетичного пострілу Маланюка проти нової «імперії зла».

Оксана Лятуринська мала більш різнопланові таланти аніж її «поетичний товариш» Евген Маланюк. Вона пише, малює, ліпить Україну – вона письменник, маляр, скульптор. Вона творець краси за змістом і формою.

Перша її збірочка «Гусла», яка вийде у 1938 і друга «Княжа емаль» (1941) одразу змусять зрозуміти талант і геніальність її, як  поетки, що володіє власним стилем.

«Національний стиль — те найтрудніше й найконечніше завдання синтезуючого українського творчого процесу сучасности — тріумфує на скупих сторінках скромної книжечки Лятуринської у кожнім рядку» (Маланюк).

Устами славлена

стріла стужавлена.

Хвалена, хвалена,

в отруті калена!

Стріла окрилена,

стріла доцілена.

Кров’ю гартована

**

За око — враже око,

оселя — за оселю!

Благословляйте келих,

де хміль нуртує соком!

За око — враже око!

Одному з двох упасти.

Рука тверда, гранчаста,

ніж гострий та широкий.

**

Ліси ловитв! Опійні ночі!

Звір затремтить, птах затріпоче.

Непевен час ані барліг,

ані відбочини доріг.

Вогні запалять хтиво очі.

Хижак напружиться, і скочить,

і переможно сподалік

у ліс потужний кине рик.

Друге видання збірки «Княжа емаль» 1955р містить в собі дві попередні: Гусла і Княжа емаль і цілком нову збірку «Веселку». Цей триєдиний поетичний доробок стане вершиною її поетичного Олімпу.

**

На чужині і Маланюк, і Лятуринська проведуть більшість свого земного шляху – відірвані війнами і політичними режимами від Батьківщини вони сумуватимуть за Україною усе своє життя. Емігрантське життя не було для них щасливим. Згадаймо емоційний крик Маланюка в щоденнику: «ТУТ квіти не пахнуть!» і філософську потужну поему «Єронім» Лятуринської з її: «Батьківщина може бути лише одна!»

Втомлена від чужини письменниця, вже смертельно хвора, коли вже зовсім віршів не писала, все-таки віднайде духові сили  на поетичну віддяку віршем «На далеку дорогу Євгену Маланюкові»:

Складіть йому «вінець життя» в могилу,

складіть «вінець життя»,

«незгасний яс»

«нев’ялий цвіт»!

Най на дорогу далеку,

в темені темінній

світилкою

присвічує йому «лице Зорі»,

«лице Зорі»!

Він з роду воїн був

і не відклав присвятний пояс,

і не згасив у серці

«іскри золотої»:

онукою ж Дажбожичевим пращур слив!

Він з роду воїн був. Зламавсь стилет.

Зламавсь стилет — схопив він стилос. —

Складіть йому «вінець життя»

«вінець життя»,

«лице Зорі» — «цар-зоре-цвіт»!

А побіч, побіч покладіть

той зламаний, той зламаний стилет!

для свідчень, свідчень Вартовому —

«Товаришу милому Зорі»…

**

В Січеславській «Просвіті» цього вечора було багато високих слів, на які заслуговують наші духовні провідники, наша «княжа верства». «Це ще не лет, але вже наступ», як віршував Майстер. Саме про таких людей, про таких майстрів писав потужний Донцов називаючи їх кастою «луччих людей» України.

Лише одне болюче запитання залишилося у наших відвідувачів: чому ж саме «луччих людей» у нас так мало знають і чому їхні духовні заповіти, культурні дороговкази так мало друкуються в сучасній Україні?

«Просвіта», здається отримує нові виклики і завдання, бо держава, поки, бореться за український «шлунок», а не українську душу.

Максим Дорофєєв, Січеславська Просвіта

Анонси подій у телеграм https://t.me/PROSVITADNIPRO