Січеславська Просвіта, автор у Січеславська Просвіта - Сторінка 22 з 34

Автор: <span>Січеславська Просвіта</span>

Поширена духовна хвороба сьогодення – БАЙДУЖІСТЬ. Митрополіт Епіфаній

Навколо тисячі людей – а серед них людина почувається самотньою.

Замість очей і посмішок люди вдивляються в екрани смартфонів. Комусь стає зле посеред вулиці, а іншим часто байдуже, бо їх це ніби не стосується… Поширена духовна хвороба сьогодення – БАЙДУЖІСТЬ.

Саме з її мовчазної згоди трапляються великі лиха, катастрофи, безкарні вбивства і різні людські страждання. Бо вона закриває серця, присипляє совість, робить людей «сліпими і глухими». Байдужість – небезпечна й підступна зброя диявола, яка вчить дивитися «повз» людину, вбиває почуття, бажання і прагнення, умертвляє духовність людини, а відтак – забирає і сенс життя. У сучасному світі, який стрімко розвивається технічно і технологічно, бачимо, що так само швидко прогресує й людська байдужість.

Віртуальний світ для багатьох почав важити набагато більше, аніж реальний.

Кількість вподобань у соцмережах перетворюється на критерій успішності людини та замінює думку і почуття живих особистостей. Реалії довкілля люди теж ніби «скролять» – швидко прокручують, не вникаючи, а тому не помічають не лише краси, що нас оточує, але й проблем, несправедливості, потреб інших. Байдужість – це стан людини, коли вона не виявляє ані найменшого зацікавлення будь-чим, коли до неї ніщо не може «достукатись», коли її серце і душа не реагують. Недарма байдужість ще називають черствістю, прохолодністю, знеохоченням, нечулістю, безсердечністю, бездушшям. Байдужі люди втрачають бажання служити Богові, людям, вони зрікаються свого покликання, мети, заради якої були створені Господом.

Байдужість починається тоді, коли людина починає жити лише для себе, своїх цілей, інтересів, і їх вона ставить вище за все, що відбувається навколо. Таких людей ще називають егоїстами, які не можуть і не хочуть приборкати гріховну пристрасть гордині. Зосередившись лише на своєму «я», вони віддаляються від Бога, а також від інших людей: руйнуються нормальні взаємини, щирі стосунки, дружба, сім’я. Тяжкий гріх байдужості відомий ще з біблійних часів. Згадайте розп’яття Господа нашого Ісуса Христа.

Після несправедливих звинувачень, страшних тортур, побиття і знущань, Син Божий був розіп’ятий на Хресті. А що ж робили люди? «І стояли люди і дивилися» (Лк. 23: 35)…

Слово Боже також застерігає нас про часи, коли пануватиме байдужість, відсутність любові, уваги один до одного. Відповідаючи на запитання учнів про знамення цього, Ісус Христос казав апостолам: «Через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох» (Мф. 24: 12). Книга Апокаліпсис подає такі слова Спасителя: «Знаю твої діла; ти ні холодний, ні гарячий; о, якби ти був холодний або гарячий! Але оскільки ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх» (Одкр. 3: 15 – 16), тим самим показуючи, що байдужість – риса, неприйнятна Господом. Так склалося, що суспільство подекуди поняттями нейтралітету, невтручання, стриманості, ігнорування тощо прикриває звичайну байдужість – таким чином поступово стаючи «байдужим до байдужості» і не розуміючи усього масштабу небезпеки, на яку себе наражає.

Тож не будьмо байдужими! Живімо за заповідями Божими, піклуймося одне про одного. І молімо Господа, аби Він допоміг уникнути цього тяжкого гріха – байдужості: до Бога, до своїх ближніх та до Батьківщини.

Бо нам, дітям Божим, – не байдуже!#Церква_з_тобою

Християнська спільнота “Просвіти” – Християнський Клуб Січеславської “Просвіти”

БОРЦІ ЗА РІДНУ МОВУ. Василь та Іван Чапленки (Чаплі)

Просвітянин Михайло Рябцев. 16 листопада 2021 р.

  Направляю  інформацію  про   знаних  в Україні братів –  професорів  Василя та  Івана  Чаплю, уродженців  села  Миколаївка  Новомосковського  району. Вважаю   цю  інформацію  необхідно  розмістити в друкованих ЗМІ,  на  сайті  Січеславської  ПРОСВІТИ ім Т. Шевченка. Іменем  Василя ЧАПЛЕНКА названа  вулиця в Центрі міста , яка  починається  з  проспекту  Дмитра Яворницького і має  право на  внесення  до  екскурсійного  маршруту  по  темі  полум`яних  борців за  українську  мову в 20-му столітті.

           ПОЛУМ’ЯНИЙ БОРЕЦЬ  ЗА РІДНУ МОВУ

Патріотам  імпонують такі українці, які, долаючи багаторівневі життєві загати,  ігнорують погіршення свого стану в суспільстві і до кінця відстоюють свою точку зору  визначення  істини.

Незважаючи  на різні обставини,  апологети – праведники борються і утверджують моральний ідеал, справедливість, достовірні    знання  у свідомості людей, відображають   реальну дійсність  перевірену практикою, досвідом.                                                                                                                                                     До таких людей відноситься  Василь  Чапленко /Чапля/ – ПОЛУМ’ЯНИЙ  БОРЕЦЬ  ЗА РІДНУ МОВУ     та  його  брати і побратими – апологети  істини.                 

                                                      

Василь Кирилович Чапленко ( 18.03.1900 – 04.02.1990рр.)

«За  рідну  українську   мову  боротися  треба !» – закликає  він, вихованець сільської Миколаївської  і повітової  міністерської школи м.Новомосковська , Павлоградської вчительської семінарії  та Вищого Інституту Народної Освіти (ВІНО),  на сьогодні  це   Дніпропетровський  Національний Університет імені Олеся Гончара.

Він народився 18 березня 1900 року, в селі Миколаївці  Новомосковського  повіту  Катеринославської  губернії  в селянській  сім’ї  Вусті , з роду Кухарів, та Кирила  Чаплі і названий Василем. З малих літ   був закоханий  у милозвучні українські пісні. Любив слухати їх у  виконанні  тата  та бабусі Палажки, а ще  захоплювався малярством, це  від тата, який  малюючи,    тихесенько наспівував: – «з о  о оре  мооя  вечірняяя- я зі ійди над горо ою –ю ю ю»….Це вірші  з Кобзаря  Тараса  Шевченка

Та лише в 14 років усвідомив своє  національне походження,  прочитавши Шевченкового ” Кобзаря ”.  Про це  згодом згадував письменник, не раз повторюючи: «наче в голові розвиднилося». (1) Відчувши причетність до національної  родини поета – патріота, він поклявся своє життя присвятити спілкуванню і  розвою рідної  мови, боротьбі за достойне  життя  в аурі української  культури. Доказом  цьому – його твори і спогади  побратимів.«-Я завжди намагався  поспілкуватись з Василем  Кириловичем. Ми з ним приятелювали. Він імпонував  тим, що вільно володів  діалектами  і  гарною говіркою  українською мовою. Був завжди привітний  і  милозвучною соковитою  українською мовою ніби гладив моє серце. Василь Чапленко  для  України зберіг «Сонетарій»  Миколи Зерова. Він критично ставився до багатьох  письменників. Вважав себе  «збагаченим   реалістом» і намагався створити  гурток однодумців, та йому це не вдалось.  То ж він усамітнився. Ми визнаємо його як  талановитого письменника, доброго  практичного мовознавця, який  довів, що українська    мова  походить   з адигейської. Чапленкові було нелегко. Він  працював у палітурній, вночі   чистив  підлоги  у вбиральнях, а вдень працював в бібліотеках, щоб заробити  на  хліб, писати  художньо – публіцистичні    та науково – популярні  твори, видавати їх»,- розповідав Яр Славутич, його учень, наставник  побратим, відомий у світі  поет, професор філології, на зустрічі  з автором цих рядків  по запрошенню у господі   Миколи Миколаєнка, члена національної спілки письменників України 10 травня 1998року.  Вдруге на  зустрічі  з  письменниками і краєзнавцями Січеславщини в приміщенні  Дніпропетровської організації НСПУ  в буднку № 60 на проспекті  Дмитра  Яворницького(. К. Маркса) 11 травня 1998 року.

Василь Чапля в 1916 році,  закінчивши міністерську двокласну   школу, мріяв  продовжувати навчання в Новомосковській  вчительській семінарії. На жаль, йому відмовлено в цьому через ваду зору. Проте, як справжній український джура, він не здається і  вступає  до Павлоградської  вчительської  семінарії,  яка щойно  стала  діяти. В 19 років  семінарист  Василь Чапля  бере активну  участь в громадській діяльності,  українською мовою пише вірші, оповідання, публікує їх у журналі семінарії.  Палку любов  до рідного слова, до української культури в перші  роки  більшовицької влади запримітили  «пильні ура–патріоти». За доносом Василя Чаплю звинувачують в українському націоналізмі і в 1919 році його арештовує Павлоградська повітова надзвичайна комісія за підозрою у скоєнні антиреволюційних націоналістичних вчинків. Такими  чинками  були його сорочка-вишиванка  та незмінна рідна  українська  мова, якою з  гордістю спілкуваввся Василь  Чапля  зі  своїми опонентами.  Та впевнившись у добродушній особистості щирого українця, не знайшовши криміналу, його звільняють.

Під час  вакацій Василь Чапля   приїздив до Катеринослава до діда Юхима, двірника цигаркової  фабрики на вулиці Провіантській, нині вулиця Пастера. За його рекомендацією він улаштовувався  на тимчасову роботу на фабриці. Цей період свого життя Чапля описав у оповіданні «Страйк».  А праця в бубличній  пекарні  надихнула його  для  створення  оповідання «Хлоп’ячі  дні», в якім він закарбував тривожні настрої  в місті Катеринославі напередодні  падіння Тимчасового  уряду в Петрограді й загрози більшовицького перевороту.

Василь Чапля  успішно закінчує  навчання і, на посаді вчителя українознавства  починає діяльність у вищій початковій школі села Юр’ївки Павлоградського повіту. Восени 1920р. він вступає навчатися до Катеринославського Вищого Інституту  Народної  Освіти (ВІНО) і одночасно вчителює у рідній Миколаївській школі, де починав свою освіту, потім – в Нижньодніпровській залізничній школі. Низку  курсів з української філології    у ВІНО – мову, письменство, діалектологію – студентам викладав   Петро Олександрович, брат Сергія Олександровича Єфремова – першого академіка української  Академії Наук.

Опісля закінчення інституту В.Чапля  призначається завідувачем Мануйлівської залізничної школи  імені  Бориса Грінченка. Через два роки, за порадою Петра Олександровича  Єфремова, він  вступає до аспірантури науково – дослідницької  кафедри українознавства в _Альма матер. Згодом  аспірант Василь Чапля  став членом спілки літераторів  «Плуг», співредактором  спілчанського журналу «Зоря».

Працюючи в школі і одночасово навчаючись  в аспірантурі, він знаходить час і пише вірші, оповідання. В1927 році, за порадою вчителів-наставників, видає збірку новел «Малоучок». В ній містилось вісім оповідань, в яких висвітлювалось життя людей, які прийшли  з села  шукати роботи в місті. В цьому ж році  в альманасі «Плуг» виходить повість  В.Чаплі «Кругойдучі вітри».

Захищаючи  рідну українську мову  Василь Чапля  піддав  критиці теорію  двох культур, сільської і міської, яка розпотрошувала, принижувала,   українську  націю. Автором  шкідливої, надуманої ідейки був Дмитро Лебідь, секретарЦК КП(б)У, який народився в Євецько-Миколаївці, сусідньому селі Новомосковського  повіту.

Певно з цих причин, як і в1919 році, в найуспішніший момент     громадської діяльності Василя Чаплю вдруге, за доносом, заарештовують органи ДПУ.

Але відносячи себе до апологетів нації  Василь Чапля навіть в тюрмі творив  поетичні мініатюри. Одного разу до нього на побачення прийшла дружина з сином. Зворушений цією подією він написав вірша «Юркові».

Основна тема  душі двадцятисемирічного автора – золота осінь, яку він поєднує з  люблячою  мамою, яка тішиться своїм чотири літнім сином,йде ходою молодою  за сином  і говорить йому навздогін: «Підожди бо, почекай мене!»

Її очі сині сміються, дивлячись на сина, який вдався певно у тата.

Друга частина вірша присвячена  благословенню  сина  на  весняну путь для здолання ним всіх перешкод, щоб  дійти до  щастя, до мети.

На пропозицію автора цих рядків   через 80 років  з часу  створення  вірша поет-композитор Федір Руденком,викладач музики, заслужений працівник  культури України, обробив поезію  і написав пісню «Сину Юркові». Примірник    цього  поетично-музичного доробку  двох митців поетів і музиканта Ф.М. Руденко подарував автору цієї  книги. Пісню  подаровано також  дітям  загальноосвітніх шкіл, де свого часу працював  і навчався   Василь Чапленко.

_-«-

   СИНУ   ЮРКОВІ                /Наказ  із-за грат/

Вірші  Василя  Чапленка               Музика  Федора  Руденка

Золотого листу  піруети    Ловиш ти  в осінньому  саду.

Напис «СПОРТ » у тебе на кашкеті,В оченятах : – «Я в життя іду! »» 

Мама  твоя тішиться тобою,  А здогнати  – ні, не дожене,

Хоч і  йде  ходою  молодоюІ Гукає:  «почекай мене… »» 

                     Приспів:

Сину Юро ! Мій хороший, сину  !             

Ти мого  повернення   діждеш.

Та коли  в застінках я загину,-Батьковою  стежкою підеш !

І сміються в неї очі сині,Що дитину Бог подарував.

Вона  мріє  про малого сина,Щоб він  дужий  та вродливий  став.

Йди, мій сину любий ! Не осіння, А весняна пада тобі  путь.

І  людину – Господа  творіння –У житті повинен не забудь.

                      Приспів:

Сину, Юро !  Май  в душі надію!

Ти життя  щасливо  прожевеш

А як  повернутись на  зумію,-Батьковою  стежкою підеш  ! 

Не знайшовши доказів вчинення злочину,  Василя Чаплю узурпатори –чекісти  звільняють з тюрми, спаплюженого керівника педагогічного  колективу школи, щирого вчителя патріота.

Налякали і попередили,  нахабно вони йому  заявили.

Та Василь Чапля не здається і продовжує свою  науково-педагогічну діяльність навчаючись в аспірантурі, працюючи вчителем  української мови  і літератури в 33-й  десятирічній  школі м. Дніпропетровська. Не припиняє  і творчу діяльність письменника  член літературного товариства «ПЛУГ».

У 1929році  журнал «Червоний шлях» друкує його другу повість « Братов’я».

Третій раз арештовується  Василь Чапля 9 серпня 1929р.за належність до кримінальної справи «Спілки визволення України», про яку він дізнався від слідчого. Приводом для арешту був також  донос  з мотивів спілкування  Василя Чаплі з Петром Олнександровичем  Єфремовим, якого арештували  разом з братом Сергієм і розстріляли.  В часи  Незалежності України  брати Єфремови  посмертно реабілітовані, за відсутністю ознаки злочину.

Джерела:

  1. На довгій ниві мого віку: Автобіографія /Василь Чапленко:  Збірник  з нагоди 75-річчя.Виданий  заходами прихильників і дружини ювіляра// Упорядник.Іван Овечко. – Нью Йорк,1975. – С.13-89. З  книгозбірні  краєзнавця  Миколи  Чабана.
  2. Василь  Чапленко  «Мої вірші» м.Матаван, Нью –Джерсі,1974 С.32.

   Цькування  патріота державними церберами

Для Василя Чаплі  це був  уже третій  арешт, він мав  деякий досвід поведінки в цих ситуаціях, певно це і  врятувало його від судової розправи.

За відсутністю доказів  у скоєнні злочину, в березні 1930 р. Василь Чапля був звільнений  і  влаштувався викладачем української та російської мов на робітничий факультет Дніпропетровського металургійного інституту, який знаходився в колишній приватній гімназії Фовніцького, сьогодні це ЗОШ№58 (вул.Василя  ЧАПЛЕНКА №1) м. Дніпропетра.

Незважаючи на тортури, перенесені в тюрмі, Василь Чапля, молодий і енергійний кандидат філологічних наук,  толерантно і вперто продовжував втілювати в життя  українську  національну ідею.

«Він  зініціював  відзначення  117-ї  річниці від народження і 70- річчя перепоховання Тараса Шевченка на  Канівській горі. Він  дав нам  твори  українських письменників,  з допомогою яких студенти  підготували доповіді  і  організували  урочисті зібрання,  присвячені  генію української нації, на   яких   читались  вірші  і співались  пісні,  написані на  вірші Тараса Шевченка, Михайла Петренка, Степана Руданського та інших  українських поетів. Мною  для підготовки доповіді використовувалися  твори  Василя Кириловича і література  історичного музею, де я працював секретарем після занять на робітфаці, – згадував Іван Максимович  Шаповал, 95-річний  член Національної  спілки  письменників  України, учень  Василя  Чапленка  в 2000   ювілейному  році  Василя Чапленка  на честь 100-ї річниці від його народження, – Про це доручення  розповів Д.І.Яворницькому.                                                                                                –  Оце так Чапля ! – з радістю вигукнув академік, – Оце молодець!                                                                                                                     Дмитро Іванович  дозволяв  мені із фондів  музею  використовувати   журнали «Дзвін» та «Українська  хата».                                                                                                                                                                                            Та  не всім  була до вподоби  впертість  Василя Чаплі, який скрізь і з усіма розмовляв виключно   українською мовою, демонстративно носив сорочку – вишиванку. Запримітили  це  «ура-патріоти»  із лав  комуністів. Влітку 1931року  якийсь Квачов у «Зорі»,  газеті Дніпропетровського обкому  партії комуністів та облради, опублікував у статтю «Єфремівщина  під машкарою марксизму». Пасквільний трактат  на початку  навчального  року   обговорили  на загальних зборах  колективу студентів і викладачів  робітфаку.

Доцента Василя Чаплю звинуватили в буржуазному націоналізмі і троцкізмі та примушували розкаятися в цьому. Проте Василь Кирилович не визнавав  контрреволюційним  вчинком  вшанування пам’яті Тараса Шевченка,  повагу до рідної мови, традицій  української культури.

Він ніколи ні до якої політичної сили не прихилявся і не визнав себе троцькістом. Це  свідчило, що  Василь  Чапля не розкаювався тому було прийняте рішення порушити клопотання  перед адміністрацією про звільнення за невідповідністю  вимог до займаної посади.

Василь Чапля змушений був шукати роботу в Донбасі. Він викладав українську, російську та німецьку мову  в школах та в геолого – розвідувальнім технікумі станції  Вітка.

Згодом, восени 1932року Василя Чаплю, молодого й  й енергічного  кандидата філологічних наук, доцента, за конкурсом обрали завідувачем кафедри  мовознавства  Луганського педагогічного інституту, що складалася з двох людей, де він викладав  курс загального мовознавства,  історію України, російську мову.

Невдовзі  розпочалась чистка кадрів. Василя Чаплю запросив в ДПУ  слідчий  єврей, для з’ясування його національної лояльності   після звільнення із  Дніпропетровської тюрми. Йому було  запропонував співробітничати з органами ДПУ  у викритті ворогів народу в інституті, в якості таємного інформатора. Це обурило Василя Чаплю, але він делікатно відмовився.  Та чекіст  не відступив .           Певно за його замовленням  в інститутській багатотиражній газеті з’являється стаття  «Петлюрівське охвістя» його приятеля  О.Пуринця, керівника  кафедри  української літератури, що стала приводом  для звільнення  Василя Чаплі з посади завідувача кафедри, з негативною характеристикою, а це  означало його дискваліфікацію.

Не захистили честь і гідність Василя Чаплі  і в Міністерстві Освіти УРСР.

Йому був закритий шлях до  використання  права на працю відповідно до кваліфікації філолога.  Фактично  спрацювала та ж сама модель переслідування, яка була організована  в Дніпропетровську.

Відчувши безвихідь від переслідувань ДПУ, Василь Чапля був змушений  захищатися самотужки.  Виготовив  штамп і печатку Луганського  педінституту, надрукував собі характеристику і подався до Туркменістану.

Ректором Ашгабатського  національного університету був  Євген Корчак,   однокурсник Василя Чаплі в Павлоградській  вчительській  семінарії, який займав  посаду Заступника  Наркома  Освіти  УРСР Миколи Скрипника.

Певно  після  смерті Миколи Скрипника і направили  його до далекого Туркменістану   з метою  зміцнення освітянської справи братської республіки.

Щирий українець, з радістю зустрів  побратима і порекомендував  йому  вакантну посаду  завідувача  кафедри російської мови  і літератури.

Маючи досвід роботи, набутий в Луганську на аналогічній  посаді, Василь Чапля  навкруг себе створив творчий колектив викладачів і студентів. Він  вдало використовував  у лекціях свої  дослідження сонета. Популяризував  творчу діяльність поета-професора Миколи Зерова  та інших  модерних поетів. За  короткий строк  підняв зацікавленість студентів у вивченні літератури  та інших  російськомовних предметів, їх  асиміляцію в життя туркменів, привабив до наукових студентських досліджень мови і культури  аборигенів, створивши і очоливши науковий студентський гурток, чим підвищив імідж університету  в столиці Туркменістану. Його  невдовзі достойно оцінили.

В 1934 році, за клопотанням національного університету Туркменської РСР, Вища Академічна Комісія Міністерства вищої Освіти СРСР у  м. Москві затвердила Василя  Кириловича  Чаплю в званні професора.(1).Партійний осередок університету також намагався  здобути від цього зиск,  привабивши в свої лави позапартійного професора. Його запросили на переговори  щодо підготовки до вступу в комуно-більшовицькі лави. Василь Чапля  делікатно відволікав  вирішення цього питання. Невдовзі  з близького оточення  Василя Чаплі  органами НКВС  було арештовано одного із співробітників  вузу. Була вивчена і його особова справа. Тому  він, маючи  досвід  переслідування, під час канікул  прийняв рішення звільнитись з університету за власним бажаним, посилаючись на стан здоров’я, для якого не підходив клімат Туркменії.

Джерела: З книгозбірні  краєзнавця Миколи  Чабана

1.На довгій ниві мого віку: Автобіографія/ Василь Чапленко:  Збірник спогадів з нагоди його 75-річчяВиданий заходами прихильників і дружини ювіляра.//   Іван Овечко. – Нью-Йорк 1975 с. 33.

                                             Лицар «сонетаріуму» Миколи Зерова

Кохаючись у рідному слові,  Василь Чапля  з молодих років  самовіддано     частинку    своєї душі вкладав  у кожний поетичний рядок. Він постійно  шукав і топтав пряму стежину  у письменство  на ниві прози і поезії, удосконалюючи   свої твори. Згодом, після досконалого освоєння програми вищої школи, він визначив, що найкращим способом      зафіксувати у слові свої почуття – вірш,у формі сонета. У сонеті  Василь Чапля побачив  високу ціну, енергію кожного слова, міцну і пругку експресію.

Сонет – це  чиста досконалість в поезії.

Та  вдається сонет не кожному і не завжди.

Шукаючи істину і своє місце в сонеті  Василь Чапля  ретельно досліджував  твори багатьох відомих сонетаріїв, спілкувався з ними, ділився своїми  думками  із своїми побратимами, вчителем  наставником Петром Олександровичем Єфремовим,  професором  ВІНО.

Окрім цього  Василь Чапля   підтримував тісні зв’язки  з Миколою Зеровим, професором, письменником, перекладачем, знаним  автором –  сонетаріуму.

Під безпосереднім  керівництвом Петра Єфремова та Дмитра Івановича  Яворницького, завідувача кафедри Дніпропетровського ВІНО, чотирирічний науковий пошук В.Чапля закінчив історично  – теоретичним нарисом до соціології українського вірша  з назвою «СОНЕТ В УКРАЇНСЬКІЙ  ПОЕЗІЇ».  В своїй  роботі  сонетну форму  він  називає « чистою досконалістю».

Не всякий зримований вірш є сонет – ні, вважає він  і додає:

« Посамперед – композиційно  цілий сонет виразисто  розчленовується  на дві частини:

перша – висхідна, що її складають  обидва чотиривірші, які мають бути синтаксично і тематично  відокремлені один від одного;

друга – низхідна, що складається  з обох тривіршів, які, навпаки, можуть тематично і синтаксично  на одну складатись цілість і заразом повинні логічно закінчувати  тему – їй бо  випадає розв’язуватись в останнім тривірші.

Найвиразніш   це розчленування можна спостерігати в сонетах-аналогіях, які в практиці сонетописання  трапляються  досить часто, – як от  у такому сонеті відомого білоруського поета й сонетарія  М. Богдановича  «Паміж пяскоу Эгіпецькай ».

Автор у своїй роботі текст, цього сонета  подає     білоруською мовою, в якій закарбовані  залишки староруського, а зараз – українського письма  з буквою «і», що викликає почуття  пошани  до рідної мови.

Публікація і переклад іноземного сонета  підкреслює повагу  до білоруської  і  надає  розвою рідній  українській  мові.

                      Ось  український переклад цього сонету В.Чаплею:

Серед пустель Єгипту, де піски,

Над хвилями замріяного  Нілу,

Знайшли, копаючи могилу,
Насіння жменю-донесли віки.

Дарма, що зернятка малі й крихкі

Уже посохли були, могутня сила

Прокинулась  – і буйно позернила

Плідного  літа-збіжжя-колоски.

Це образ твій, занедбаний мій краю!

Поставши з гробу дух народний – знаю,-

Вже не піддасться   силі того сну,

А уперед   помкнеться, як на волі
Потік,рознісши скелю кам’яну,

Розбурханий,не замовка  ніколи.

Виходячи з порівняння  текстів поезій, очевидним  стає  те, що Василь Чапля  перекладом  іноземного вірша підняв  імідж білоруської   поезії,  прикрасив і збагатив  українську мову, культуру  новим  патріотично-експресивним  сонетом.

Поет  вбачає  образ  занедбаного краю і повсталий  дух народний, який вже  не піддасться силі сну, як на волі  потік, рознісши скелю кам’яну, розбурханий не замовка ніколи.

У цій  науково – дослідній праці  Василь Чапленко розглянув історію  західноєвропейського  сонета та його теорію. Розкриваючи  засіб ефективного закінчення  сонета  і  водночас   емоційного насичення  всієї другої частини  та врівноваження  поетично обох частин  Василь Чапля підкреслює це  на прикладі  французького  сонета” сам імператор  став”. На його думку,  надто досконало виходить  це у французького автора, де в тривіршах  настільки велична зводиться на очі картина, що, безумовно, перевищує обидва чотиривірші,  і  є  поетичним фокусом  цілої  п’єси.  Це Василь Чапля  демонструє  перекладом  сонета “ПІСЛЯ БОЮ“  з французької на українську мову  яким   збагатив українську поезію.

Стояли на смерть  були…Трибуни, вояків

Когорти змішані збираючи докупи,

Що боєм дихали, повітрям, повним  тупу,

Й лунали в куряві їх покрики грімкі.

Оподаль, лічачи забитих – тих,які,

Мов листя в осени, укрили поле трупом,

Никали лучники, дивились хмуро й тупо –

Смагляві на виду, утомою важкі…

Аж ось постріляний, у свіжих плямах крови

З грізьбою у очу під сурем гук бойовий,

При зброї золотій і в пурпурі яснім,

Препишний, на коні, острогами підтятім,

В вечірнім  сяєві, як в німбі вогнянім,

Сам імператор став – і гордий і завзятий(2)

Автор перекладу  українському читачеві висвітив не  величну постать  імператора, як це зроблено  французьким сонетарієм. Українські  читачі  в перекладі Василя Чаплі побачили – криваве побоїще, укрите поле трупом, у свіжих плямах крові,  скоєне вояками – лучниками на чолі з завзятим, постріляним, у свіжих плямах крови, імператором, з грізьбою  в очах.

Цим  В.Чапля підкреслив,  що Наполеон уже після бою  зі  страхом передбачав свою  поразку.

У другій частині праці Василь Чапля  зібрав і подав  усі відомості  про українське сонетописання  від першої половини ХІХ до 20-х років  ХХст. Та відзначив  тодішні два вінки  сонетів  А.Жука та В.Бобинського.

Не зважаючи на літературні авторитети,  Василь Чапля  піддав критиці кострубаті    віршовані  твори   деяких  авторитетних   українських  класиків.       Всі  тодішні сонети Максима Рильського визнав як своєрідні, дуже талановиті, овіяні якимось філософським епічним спокоєм, настроєм, нерідко з іронією поєднаним.

Особливий внесок у розвій українського сонетаріуму Василем Чаплею вчинено в спілкуванні з Миколою Зеровим.   Через  Григорія Косинку Василь Чапля  вислав  Зерову  свою поему «Уперехрест». І хоч відгук  неокласика виявився негативним, це не зменшило  поваги початківця до Миколи Костянтиновича Зерова. Він неодноразово звертався до нього  з порадами  при написанні дисертації.

«В особі Зерова  маємо  нині  вже цілком викінченого  і свідомого своєї справи сонетаря. Твердо послідовно допильновує він виробленого  сонетарного закону, тільки удосконалюючи його…з додержанням  римування і чергування чоловічих та жіночих рим. Найдовершенніші  зразки  українського сонета  є у Миколи  Зерова та у  Максима  Рильського.  Ці два  поети  усвідомили собі сонетарний стиль як «строгий стиль». – писав в аспірантськім трактаті  В.Чапля, наводячи приклад із сонета  М.Зерова: «Класики».                                                                                                                                                                 Джерела 1.Чапля  Василь. Сонет в українській поезії: історично – теоретичний нарис. – Харків – Одеса :Держвидав  України, 1930.- С.14-15;

2.     _    «     _                        _            «               _                         С.  48.

Листи  Миколи Зерова  до Василя Чаплі.

       Незважаючи на  переслідування, Василь Чапля продовжував творче життя, підтримував зв’язки з вчителями,  побратимами та Миколою Зеровим зокрема.

В кінці 20-х та на початку  30-х    Микола Зеров  відповідав на листи Василя  Чаплі, про що свідчать  збережені опубліковані листи.

№1. Київ,   Леніна, 82/7   4.12.1928р.  « Вельмишановний товаришу! Збирання   українських сонетів –  праця на мій погляд,  і вдячна, і потрібна… Ваш   Мик. Зеров. Отчество моє  Костянтинович».

№2. 12.12.1928р…Після тюрми Василь Чапля  відновив листування  з Миколою  Зеровим, якому повідомив  про плани написання  історично-побутову повість  «Пиворізи»,на що в далекому Ашгабаті  отримав відповідь вчителя-побратима:

№1.«Вельмишановний Василю Кириловичу…Пиворізів жду.15.11.1934р».

№ 2…

№3.  «Вельмишановний Василю Кириловичу, лист знайшов у гуртожитку  «Дома учених» Москви, переслала Людмила Василівна  Кошова. Київ, Воровського, 8 б.».

 №4 Російськомовний. «Дорогой   Василик  Кирилович! Москва,9, ул.Станкевича,17,кв.9. Борису  Ивану _Роскошному –Пушкино, Ярославсская Ж.Д. Гоголевская улица д.1  Федор Андреевич Гривин.26.02.1935р.».

№5  « …..18.03.1935р.»

Стор.1112   №6   «Дорогий друже, разом з цим листом  посилаю  Вам і свій  сонетарій, майже у повному вигляді, №1-100, нема тільки  шести речей…   і якщо в  Ашгабаті є добрі машиністки, Ви можете заспокоїти моє сумління, отдавши  мій сонетарій  переписати, а тоді  знищивши рукопис,..тепер Ви матимете  повний образ мого сонетарства.  Правда, він трохи ослабить  ту високу характеристику, яку Ви  зложили в своїй книжечці про сонет – але дасть Вам матеріал  для справедливішого судження, підкресливши моменти інтимні, особисті.

З тим прощайте. Привіт  Вашій родині. Пишіть. 30.03.1935р.Москва Ваш Микола»

Стор. 1115. №7. «…Посилаю Вам початок» Deaute poetіса»…Позавчора послав  Вам «Sonnеtаrium»,  а  третій  день  тому – коментаря до нього. Будьте  здорові і напишіть, чи одержали? 2 апреля 1935.   Ваш М.З».

№8 «Дорогий Василю Кирилович,  листа  Вашого одержав… Перед Вами  майже  вся моя  сонетна продукція і Ви можете винести про неї присуд на матеріалі  повнішому, як у свій час, коли  писалась книжечка про сонет. Середина квітня  Ваш М.З.».

Стор. 1117. №9. « Дорогий Василю  Кириловичу ! Уявляю як Ви  дивуєтесь в Ашгабаті одержуючи од мене листа за листом. Не дивуйтесь а зрозумійте…пишу їх з великою радістю, бо розмова з далекими друзями відриває од прикрих думок про свій життєвий крах.

Думаю що скоро  одержу од Вас  листа про «Sonnеtаrium»… Слави  добувати сонетами не збираюсь, а свій  обов’язок  будити сторінками  з інтимного щоденника  рефлексами читання і думок щоденних вони виконають… можливо, писатиму  колись мемуари: от і готова  канва: хронологічні дати і записи головніших вражень.

Вашій родині привіт от далекого приятеля. Середина квітня 1935р. Ваш М.Зеров».

Стор.1118   №10  «Дорогий  Василю Кириловичу (останній лист  із свободи. М.З.) Вашого листа   з повідомленнями  про сонети нарешті одержав: я боявся, що мій  збірник  прийде з великим запізненням, або не прийде зовсім. Тепер я готовий сказати:  «нині відпущаєш»… коректність і стислість  вислову, на жаль, є не що інше, як брак  ліричної енергії,невміння дати  належний розвиток і належні варіації ліричній чи лірично-епічній темі….Ваші міркуванн, що таке сонет, строфа чи жанр… –   для мене розв’язуються  так: і строфа, і жанр (вірніше, жанри)… Тим часом сонет , безперечно, жанр-  епічна мініатюра  окремої схеми, особливого  рисунка.   До «Літературного критика »  зайду і спитаю. З тим бувайте  здорові і пишіть.25.04.1935р.   Ваш М. Зеров».(1)

Це певне був останній  лист  Зерова до Василя Чаплі.

28 квітня 1935 року в квартирі Зерова  був зроблений  нічний обшук, а за ним арешт  вченого – поета. На допиті його звинуватили  в терористичній діяльності.

Постановою трійки  управління НКВС  Ленінградської області  за 9 жовтня 1937р.  М.Зерова,П.Філіповича,М.Вороного, Б.Пилипенка  та інших

03 листопаду1937 року  розстріляли.(2)

Василь Чапленко  у «Львівських   вістях» в  1943 році  опублікував свою статтю про поетичну спадщину Миколи  Зерова.

Завдяки  В.Чапленкові  ця цінна  збірка  сонетів  Миколи  Зерова  була  врятована,  її  видано в Берхтесґардені 1948р (у видавництві “Орлик”).Брат  Миколи Зерова  Михайло  Орест  у післямові до цього видання цитує  листи Миколи  Зерова до Василя Чапленка, але не подає чомусь прізвища Чапленка, називаючи його  « письменникомNN ». Тепер  настав час  уже розкрити цей криптонім.(3)

Окрім цього  Василь Чапленко  «Сонетаріум»,літературне надбання  та листи до нього   професора Миколи  Зерова, опублікував в 1953 році в часописі «Україна», який видавав  Ілько  Борщак в   Парижі.

ДжерелаМ.Зеров Українське письменство. – К.:Основи,2003.С.1105-1118

  1. Брюховецький. Микола  Зеров: Літературно-критичний нарис. Розстріляне письменство. –К., 1990.С.142,150.ВАСИЛЬ ЧАПЛЕНКО ЯК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЕЦЬ І КРИТИК/ Петро Одарченко. ВИДАТНІ УКРАЇНСЬКІ ДІЯЧІ.К.: СМОЛОСКИП, 1999.-С.102.                 -«-

Пам’ятні  місця Василя Чапленка в місті Дніпрі

      Висвітлюючи стан української мови двадцятих років ХХ століття В.Чапленко підкреслював  велику роль  «Просвіти».                                                                                                    Він згадував: «Приїхав був ліквідувати   «Просвіту», як  «цитадель» українського націоналізму»  «боротбіст» Мелешко.  Я був  тоді завідуючим  Мануйлівськї школи  імені Бориса Грінченка, і він спочатку  заїхав до мене, намовляючи допомогти йому.  Але я тоді  був не дуже  наляканий і ухилився від цієї ролі. А коли  скликали  збори  «Просвіти», то вони рішуче висловились проти ліквідації їх організації. Так той Мелешко і поїхав ні з чим. А був  з нього  здоровий чолов’яга, недавній  повстанський отаман.  Замість «Просвіти» почали тоді  засновувати по селах так звані  селянські будинки, згідно з декретами  РКК УСРР за 28 квітня 1920р. та за 19.04.1921р. Сельбуди мали стати «Єдиними центрами  політико-освітньої праці на селі».                                                                                                                                                                                                              Кількість атестованих вчителів свідчить, що це певно  була початкова школа.  Розміщена вона певно була недалеко, поряд з осередком  «Просвіти».                              В 1995році корінні  мешканці  Мануйлівки Василь Васильович  Гаращенко, 1912 року народження, будинок 179 вул. Луговська  телефон 20-28-93;  Микола Павлович Кіктенко 17травня 1919р.н., будинок 199, вул. Луговська розповідали про те, що  вони  навчались  у початковій школі  імені Бориса Грінченка. Вона знаходилась на  земельній ділянці  де нині знаходиться  багатоповерховий  будинок  працівників  Нижньодніпровського трубопрокатного заводу  по вулиці Луговській, №255. Їхньою  вчителькою була  Варвара   Миколаївна  Сторубель .

Мешканка, будинку № 248 на вулиці Луговській    (садиби де народився  Василь Онисимович  Корнієнко, письменник, художник, який ілюстрував  «Кобзаря» Тараса Шевченка) Галина Юхимівна  Савельєва  пояснила, що від свого чоловіка Григорія Гавриловича Корнієнка   їй відомо, що  через дорогу, навпроти, де зараз знаходиться багатоповерховий будинок № 255вул.. Луговська, була початкова школа, де працював завідувачем Василь Чапля.

Нам не відомо, як Мелешко  їхав  ліквідовувати  цитадель  «Українського буржуазного націоналізму» – Мануйлівську  «Просвіту». Якщо він їхав  з обласного центру наплавним мостом  через  Дніпро, то він спочатку, зайшов у школу до Василя Чаплі, яка знаходилась на вулиці Луговській №255.

А якщо Мелешко приїхав  приміським потягом, то він мусив спочатку   зайти в іншу школу, яка знаходилася на вулиці  Залізничній  і носила  Бориса Грінченка, а після цього пішов до приміщення  Мануйлівської  «Просвіти», яке  знаходилося на Новомосковському шляху, за сучасною адресою: Проспект Слобожанський(Правди) №5 м. Дніпропетровська. Увесь цей мікрорайон  знаходиться в зоні  обслуговування  підростаючого покоління  загальноосвітньої школи  №55 Амур-Нижньодніпровського району на вулиці Луговській, № 211,тел..( 23-12-94, 23-12-35), яка збудована  в 1973 році, у зв’язку з розбудовою колишнього  селища Мануйлівки.

Автором цих рядків заявою  до Амур-Нижньодніпровського в місті Дніпропетровську  райвиконкому  запропоновано  зініціювати  повернення  імені Бориса Дмитровича  Грінченка  (1863-1910рр.) ЗОШ №55, з метою  збереження  пам’яті  Мануйлівської  «Просвіти», за ініціативою якої було  присвоєно школі  це ім’я, після передчасної смерті письменника і мовознавця  в 1910році.     Про те на заяву «Про вшанування  та увічнення патріотів   Бориса  Грінченка та Василя Чапленка  голова райради Андрій  Біжко  та завідувачка  відділу освіти   Різниченко листом №р-2  за 26  березня 2001 року  повідомили:

«на підставі зібраних архівних матеріалів адміністрацією СШ № 55 з’ясовано,  що школа імені Грінченка існувала в с. Мануйлівці. СШ № 55 збудована в 1973 році, через 30 років  після припинення  існування, згаданої Рябцевим  М.П., школи.  За письмовими підтвердженнями  свідків  на Вул. Луговській  існувала  початкова школа в 20-30роки ХХст., але ім’я Грінченка Б.Д. не носила».Прикро, але факт, що чиновники  місцевого самоврядування  Амур-Нижньодніпровського району не  бажають повернути традиції своїх  предків щодо вшанування  українських патріотів і виховання на прикладах  їхнього  життя  підростаючого  покоління  українців. Тому вважаю, це питання   необхідно  переглянути  з метою повернення імені Бориса Грінченка ЗОШ №55 м. Дніпропетровська, з метою створення   навчально – методичного центру  по збереженню  і розвою спадщини  Б.Грінченка та В. Чапленка  з участю вчительсько-учнівського колективу  школи.                                                                                                     З іменем Василя Чапленка  пов’язані школи №33,58.Чапля жив у діда Юхима на вул.. Ленінградській м. Дніпропетровська, звідки ходив по вулиці Фрунзе до робітфаку, де зараз знаходиться ЗОШ №58.Педагогічно-учнівський колектив  школи з громадськістю  міста урочисто відзначили 100-річний ювілей  Василя  Чапленка / Чаплі/ і за їх клопотанням, підтриманого Міським Головою Іваном Куліченком,  рішенням Виконкому Дніпропетровської міськради №71 від 17.01.2002р. на розі  пр. К.Маркса, буд.№102 і вулиці Фрунзе №1м.Дніпропетровська  21квітня2005р. Управлінням культури  Дніпропетровської міськради    урочисто  відкрита  монументальна композиція  з  бронзовим горельєфом В. Чапленка.

Ми щиро вдячні трьом  творчим колективам – Володимиру   Степановичу  Положію, заслуженому архітектору   України та Володимиру Михайловичу Гончарову,  художнику – скульптору, члену національної  спілки художників  України; Олександру Івановичу Лубенцю, керівнику ливарного виробництва  заводу ВАТ «Південмаш»; каменотесам  Олександру Івановичу Прилипку та  Олександру  Сергійовичу  Ткачу  за чудово виконаний  архітектурно-монументальний  горельєф  Василю  Кириловичу  Чапленку.В ньому  майстерно  в алегоричній  формі втілено  образ Василя Чапленка з екслібрисом чаплі, яка перо  вмокає у каламарчик  на тлі  лелечого ключа, яким символізує повернення  письменника  до рідного дому.   На цьому зібранні  було запропоновано  перейменувати вул. Фрунзе іменем Василя Чапленка.                                                                                                          Цю пропозицію підтримали  своїми підписами понад сто мешканців міста Дніпропетровська і області.Серд них знані  земляки, такі як –  Таїсія Ковальчук, Наталія  Старюк, популярні  радіожурналісти; учені –  професори Анатолій Поповський, Варфоломій Савчук, Володимир  Перехрест; громадські діячі Степан Андрушків, Іван Шулик; члени національної спілки письменників Леся Степовичка,  Микола  Долгов, Микола Невидайло та інші.                                                                                                                                                                                    

                                                    *  *  * 

Михайло  Рябцев.

Поезії  Василя  Чапленка.

     Окрім дипломної роботи  наукової праці «Сонет в українській  поезії» Василь Чапленко  видав збірочку поезій, яка починається з вірша:                                     МІЙ    ХРЕСТ

Хоч немає в світі більш народу,

Щоб верстав  таку болючу путь,

Та свого я не зречуся роду,

Іншим я не хочу буть.

Україно ! Моя   люба нене !

Це тебе у серці я несу.

Ти одне у світі щастя в мене,

Я в твою залюблений красу.

Та краса – Карпатів темні звори,

Де трембіту як зітхання чуть,

Та краса – степів ясні простори,

Де річки, леліючи, течуть.

Де Дніпро – Славута  наш величний

Проти сонця золотом ряхтить,

Та, як свідок слави предковічний,

Про козацтво давнє гомонить.

Та краса-Кавказу гори-схили,

Що сизіють ген у далині,

Де луна козацьких дій  і сили

Не замовкла ще й у наші дні.

Та краса-Шевченків дух пророчий,

Що гримів і плакав на кістках,

І Франкові прозірливі очі,

Що свій нарід бачив у віках.

Леся, то її краса і сила,

Перед нами променем горить,

Спів Лисенків, Леонтович милий,

Що «Дудариком» своїм бринить.

Пісня-чайка, в тузі необорна,

Що край шляху б’ється  проквиля…

Це краса…Але ж і рабство чорне,

Як прокляття, знає ця Земля.

І конають мого краю люди,

На Голгофу несучи  хрести…

З цим народом я до краю буду,

До кінця з ним буду хрест нести!

                                                     *   *   *

  Заслужений працівник  культури України  Ігор Тищенко,композитор, викладач Дніпропетровської консерваторії,в  ювілейний 2000 рік видатного письменника та  вченого,  написав   пісню  для дітей на вірші  Василя Чапленка  «Україна»                               Музика  Ігоря  Тищенка

».                                                                      *   *   *

Відзначаючи 105 річницю від народження Василя Кириловича  Федір Руденко написав вірші і музику  присвячену нашому землякові  назвавши

                                                                             НЕЗЛАМНИЙ    ДУХОМ                                                                                                          

                                   Виріс ти на Придніпров’ї у родині    селянина                  

                                    хлібороба, трударя, парцював у дні спекотні  і    

                                     осінні, і тому для тебе рідна ця земля.

            Полюбив ти рідне слово й Україну  і хотів, щоб               

            вона вільною була.

            Та спіткала  тяжка доля тебе, сину,Батьківщина  

            тобі щастя не дала.

            Ти прости своїх синів, Чапленко- брате!Що у

            скрутний час тобі не помогли,

            Та даремно вихвалялись супостати-твого духу       

            подолати не змогли.

            Ми тебе, як земляка, не забуваєм,Вже прийшов          

             до нас, для слова, вільний час.

            І хвалу тобі, наш батьку, ми співаєм!Виграє на  

            п’єдесталі твій Пегас.  

                                                               

СУДИЛОСЬ  ВАМ ЖИТЬ У НАСТУПНИХ ВІКАХ!

Вірш Івана Евентуального  до 75-річчя  Василя Чапленка.

Про те  не у кожного є що згадати

Отож прожили без знаку і слідів…

Професор Чапленко на спогад багатий,

Для нього життя –  не заслуги дідів.

Погляньте на список Чапленкових творів,

Зайняв би газету перелік лиш їх:

Наука, мистецтво  і мова, і море думок,

Що вміщають і горе і сміх.

Професор Чапленко – один, неповторний,

Його не заступить « Іван »  чи « Степан»

Хай скажуть мені, що піїта моторни й

Підносить йому, незаслужений сан.

Хай скажуть, що все я складаю на купу,

Чапленко, мовляв, не такий, а сякий…

Тоді подивіться в бінокль або в лупу –

і чесно скажіть  мені, хто він такий!

 Джерело:Збірник спогадів з нагоди 75-річчя В.Чапленка.                                                                                                                      Виданий заходами  прихильників і дружини  ювіляра//Упорядник Іван Овечко.Нью –Йорк,1975.с.145.

           Член  НСЖУ                            Михайло  Рябцев. 06  березня 2019р.м.  Дніпро.

                                                      -«-

                               Ніжинський Державного  педагогічного  Університету

                                          імені. Миколи  Васильовича  Гоголя

                                          Вулиця  Кропив’янського , 2 , м. Ніжин     

                                          Чернігівської області

                                                 Рябцева Михайла Павловича 5.07.1937р.н.правозахисника –               

                                                  благодыйника, позапартійного, члена Всеукраїнської спілки                                            

                                              краєзнавців, ВУТ”Просвіта” ім. Т.Шевченка, та товариства                                             

                                              охорони  пам”яток історії та культури мешканця                                         

                                              вул.С.Ковалевської , м.Дніпропетровськ,                                        

                                             49087  (До запитання ), тел: (8056)7247492

                                                                  З  А  Я  В  А

                                 про  вшанування  пам’яті і  увічнення імені професора

      В поточному  році  виповнюється 110 років   від  народження  Івана Кириловича   ЧАПЛІ, який  розпочинав  свою  викладацьку   діяльність в 1935 році в Ніжинському педінституті  імені М.В.Гоголя,після  закінчення  Дніпропетровського  державного  університету. Він користувався  неабияким  авторитетом  серед  студентів і  викладачів    постійно  підвищував  свій  професійний  рівень,про  що  свідчить його  наукова  ступінь доктора  філологічних  наук  і звання професора. Чотири   рази колективом   професорсько –  викладацького  складу  підтверджувалась  легітимація  завідуючого    кафедрою  української  мови  і  літератури І.К.Чаплі .   На  жаль він    постійно відчував  недоброзичливе  ставлення  до  нього  офіційної  влади ,   постійно  потерпав від  нападів за  принципове  ставлення  до  національно –  патріотичної  позиції  уникнення  від  вступу  у  лави КПРС.  Проте  як висококваліфікований  мовознавець  запрошувався  до  викладання  української  мови в  обласній  партійній  школі  Дніпропетровщини.                                                                                       І.К.Чапля. в 1962 році , повертається в Ніжинський  педуніверситет  на  посаду  доцента кафедри  української  мови .  В  1966  році  він  захищає  дисертацію  доктора  фылологычних  наук , а опісля йому  присвоюється  звання  професора, а згодом  він  обирається  завідуючим  кафедрою  української  мови.                                                                                                                                                                                                                      

      ” На  жаль 21 січня  1972  року  під  час   засідання  ради  інституту серце  І.К.Чаплі  не  витримало чергових  брутальних  лайок  і безпідставних  нападок  тодішнього  ректора М.Горбача  і видало  перепустку  вченому   у  потойбічний  світ”,-так  закінчив статтю  “ЛИЦАР  ДОЛІ”   ДО 90-РІЧЧЯ  ВІД  ДНЯ  НАРОДЖЕННЯ  І.К.ЧАПЛІ,   І. Сіроштан, яка  опублікована  на шостій  сторінці газети  ПРОСВІТА  ім. Т.Шевченка Ніжинського  педінституту  № 5-6  ,1993року. Як  було  насправді  нам  не  відомо.   Понад  сорок  років  минуло  з  тих  пір,  Певно є  ще  живі  свідки  тих  жахливих  років, чи колеги  та  вихованці  професора,  які  б  могли  охарактеризувати   стан  науково-  виховної  справи  на  кафедрі , якою  керував  І.К.Чапля  і опублікувати  свої  спогади  для  нащадків.

   Результати титанічної  праці Івана Кириловича  ЧАПЛІ у вихованні педагогічних  кадрів просвітницько-освітянської ниви, належним  чином  не  визначені  і не відзначені. що спонукає  нас  звертатись  до  його  імені  через 110 років від  його  народження.

      Іван ЧАПЛЯ разом  з  братом  Василем     докладав  велечезних  зусиль захисту  рідної  мови, відродженню світогляду  національної  ідеї, прозрінню  українців.

     Початок    освітянської  роботи  Івана  ЧАПЛІ припав  на  період  повоєнної  розрухи  багаторічної  першої  світової  та  громадянської  воєн, голодоморів 1921-1923років.  Україна  була  переповнена  безпритульними  дітьми-сирітами. Для  їх  утримання  і виховання  коштів  бракувало. Для  вирішення  проблеми сирітства, безпритульності малолітніх і неповнолітніїх  дітей Радянська Влада  навчаючи, використовувала їх працю,  обробляючи  землю, з метою вирощування збіжжя,овочів і  фруктів, худоби, живності  для  їх же  самозабезпечення  продуктами  споживання у так названих  трудових  школах.

     Як одного із кращих випускників   Новомосковського  педтехнікуму  1925  року Дніпропетровська  губнаросвіта, направила молодого  спеціаліста Івана  Чаплю, на  посаду завідуючого трудової  школи  в селі Ковпаківці, за   сто  кілометрів на північний  схід від його  рідних  місць, на лівому  березі  річки  Оріль поблизу трьох кордонів Дніпропетровської,  Харківської та Полтавської  областей.Саме  на  цій  посаді  Іван  Чапля  почав  втілювати  в  життя ідею  національно – патріотичного   виховання  дітей. Та  на  жаль, певно  комуністично –  комсомольській  владі не  сподобалась  національно- патріотична  дидактика Івана  Чаплі, чи його  відмова свідчити  проти брата  Василя  Чаплі,  який  арештовувався за  підоздрою  причетності до буржуазних націоналістів.   Вірогідно  з цих   причин Івана  Чапля  звільняють  з  керівної  посади,    а 01вересня  1927  року призначають  на  посаду  вчителя  школи  села  Новопокровка, Солонянського  району, Дніпропетровської області. 

   Проте, Івана  Чаплю  знову ,15 жовтня 1928 року , призначають  завідуючим одної  з  трудових   шкіл Градиського  району, Полтавської  області, але ненадовго. 

20серпня 1929року      І.К.  Чаплю  звільняють  з  посади  завідуючого  школи і з  01вересня 1929року  призначають  викладачем  української та  російської  мови в Підгородянській  школі, Пригороднього  району  , Дніпропетровщини, після 09 серпня 1929 року третього арешту старшого  брата  Василя  Чаплю  в  підозрі  в  належность  до кримінальної  справи “Спілка  визволення  України”.

З 1 вересня цього ж року І.К.Чапля  призначається  викладачем  української  і російської мови   в Підгороднянській школі Пригороднього  району Дніпропетровщини.

Під час літніх канікул Іван Чапля  звільняється і з 1 вересня 1930р. працює викладачем  української  – російської мов  в Амур-Нижнєдніпровській  залізничній школі, медичнім технікумі, Амур-Нижньодніпровській ВВШШ, в 48-й школіФЗН, в 39, 75 семирічних  школах, ВШСО, на робітфаці  ДДУ.

Нам невідомі факти психологічних  тортур репресивних  органів, але факти переслідувань і репресії  проти  Василя  Чаплі, старшого брата де-факто пояснюють причини частих змін  місць роботи Івана Чаплі.Проте десять  років  він успішно виконує  обов’язки  учителя  в середніх  школах. Незважаючи  на  перетряси  він  бере  активну участь в  просвітянському  житті і зокрема , в літературно – творчому  процесі. Література для нього стала  рідною стихією. Він почуває себе в ній як риба у воді, птаха у повітрі; пише нариси, новели,оповідання. Із 1925 року по 1935 рік  І..Чапля  друкує  в журналах  «Зоря», «Червоний шлях», «Життя і революція,  «Нова громада» понад два десятка новел і оповідань такі як: «Злодій», «Зайва їжа», «Кривава  усмішка », «Біле бидло», «Хліб».

Викладаючи мову і літературу  в середній школі, Іван  ЧАПЛЯ ,сам,  з 1932 року  навчається і в1935 році  успішно закінчує Дніпропетровський  університет.

Маючи вищу  освіту , десятирічний досвід  викладання української  мови  в  школі,  з 1 вересня 1935 року  Іван Чапля,по праву, займає посаду викладача  української мови  і літератури Ніжинського педагогічного інституту імені М.Гоголя і в Ніжинській заочній педагогічній школі, передаючи  свої  знання і  досвід  роботи  майбутнім  учителям початкової  і  сердньої  школи…Через три роки  Іван Чапля повертається в Алма –  матер , зайнявши за  конкурсом посаду  досвідченого викладача української мови. 

У грізні роки  Другої світової війни І.Чапля, молодший сержант адміністративної служби, хворий, з діагнозом «Порок серця», чотири роки захищає Батьківщину від  німецько – фашистської  навали,   в лавах бійців Північного, Західного і 1-го Білоруського фронтів на посаді писаря 28-го артилерійського полку. По праву він нагороджений медаллю  «ЗА ПЕРЕМОГУ  НАД  НІМЕЧЧИНОЮ  у Великій Вітчизняній  війні 1941-1945рр.» за №0439605  від 09 травня 1945 року.

Після  демобілізації   Іван Кирилович  Чапля повертається до любимої праці ,  і   6 серпня 1945 року зачислений на посаду викладача  української  мови і  літератури  Дніпропетровського держуніверситету.    Він  постійно  працює  над  своїм  самоудосконаленням, по  результатах  вивчених  проблем    пише  реферати  ,які  обговорюються   викладацько –  професорським  складом  університету  і отримує  високі  оцінки.  Як переспективний, висококваліфікований  спеціаліст, наказом  Головного Управління  Університетів   Міністерства  вищої  освіти  СРСР №86 за 18 лютого1947р. І.К.Чапля  затверджений  на посаді  виконуючого обов’язки  завідувача кафедрою  української  літератури Дніпропетровського держуніверситету. Для підтвердження  високої довіри Чапля І.К. посиленно працює  захищає дисертацію   і  постановою вченої Ради Київського державного університету 12 травня 1950 року  йому присвоєно вчену ступінь кандидата  філологічних наук.(Архів Дніпропетровського  держуніверситету ф.1,.опис.2,.справа.2541, сторінка 6, 10).

Вищою  акдаемічною комісією СРСР І.К. Чапля  9 січня 1954 року затверджений  у вченому званні  доцента  Дніпропетровського  державного  університету  на  кафедрі  «Української літератури».

На засіданні вченої ради університету 24 червня 1954 року І.К.Чаплю обирають на  посаду  завідувача  кафедрою  «Української літератури» і через п’ять  років 18 червня 1959 року  підтверджують це.  І.К. Чапля  успішно  керував  аспірантурою,  науковим гуртком,  виховуючи студентів у дусі українського патріотизму. Його  випускники  успішно захищали  дипломні роботи, кандидатські дисертації.Він  користується  неабияким  авторитетом  серед  викладачів  і  студентів.

 Ще  живі колишні  студенти Дніпропетровського державного  університету , які після отримання  інформації  “Про  культ  особи Йосипа  Сталіна” в лютому  місяці 1956році , під  егідою  студента  Голубничого  , зібравшись у  великій залі скандували:Геть ректора !Геть ректора ! Геть ректора  ! та  вимагали  люстрації  викладацького  складу і  заміни  ректора  Г.Б.Мельникова.  на  підтримку  викладачів С.Б.Дмуховського, І.К.Чаплю, А.К.Фоменка.  Указані  викладачі, проявляючи  мудрість, притримувались  нейтралітету.

Та І.К.Чапля  постійно відчував неприхильне, недоброзичливе ставлення до себе офіційної влади. Головна причина  цього – виїзд на еміграцію  його рідного брата, відомого  в діаспорі літературознавця Василя Чапленка.    Івану Кириловичу приходиться  потерпати через нього,  «відособлюватися»  від  діянь  «ворога народу». Це призводить до внутрішнього  розладу, дисгармонії, службової аритмії. Його цькують, провокують наклепами й нападками.( 3. Сіроштан Іван. Лицар  долі/Просвіта :Газ.осередку Ніжинського педінституту Всеукраїнського  тов.»Просвіта» _ль.Т.Шевченка.-1993.-№№5-6)

У роки  більшовицько-радянського  тоталітаризму  він був несправедливо усунутий  з посади  завідувача  кафедри,  що викликало обурення багатьох його колег і  вихованців.

     Все  життя  Іван  Чапля працював  над  удосконаленням своєї  професії і  досяг найвищих  освітянських оцінок . Свої  знання і  досвід  він  передавав  своїм  вихованцям, але  на  жаль належний  стан    прозріння  українців не настав.  

   Саме  це і  спонукає сьогодні  звернутися до проблеми  національного  прозріння  УКРАЇНЦІВ, постулатів, яких  все  своє  життя  притримувався ІванКирилович.Чапля. 

    Сьогодні, нам  болить те, що за роки  незалежності  українську  націю тільки  розділяли, роз’єднували, а не об’єднували; продовжували  ганити, ганьбити, а не  допомогати   їй  засвоїти  свій  Світоглядний  Закон  -Українську  Національну  Ідею , залишаючи   її в ідейній  темноті; не  возвеличували,а принижували, не  допускаючи  до  влади; ожебрачували, обездолювали,  обездуховнювали, навчали  жити  розпутно,  не  дбати  про власну  національну  зрілість , не  втручатися в  політику тощо.

За цей період українська нація не набула національно-патріотичної, державно – політичної  зрілості. Вона  спрямована  на  самоліквідацію, на  моральну  деградацію, на  фізичне  вимирання, не  розуміючи  причин  цієї  трагедії. Українська  нація незалежна  де юре, а не де факто.В  Україні немає політичної  сили, яка б  захищала  українську націю.

Національне  прозріння   можна  здобути  тільки  через  та  за  допомогою  Української  Національної  Ідеї. Постає  триєдина  сутність  українського  порятунку : ідейна  людина, ідейна  нація, ідейний  вождь.

  Ми говоримо  про  національне  прозріння   не  тільки  етнічних  українців, а й тих  українців , які  перебувають в категорії  національних  меншин : українців  російського  походження, українців  єврейського  походження, українців  інших  етнічних  походжень. Усі ми , разом узяті, маємо  національно  прозріти, щоб  бути не  ворогами, а друзями, які  люблять  Україну   як  сферу  свого  буття, розвитку та  перспективи.

  Національні  меншини  в Україні  мають  розуміти, що  вони  перебувають у гостях  української  нації. Не  українська  нація  перебуває у гостях  російської  чи  якоїсь іншої  меншини, а усі  національні  меншини  є  гостями  української  нації, яка  несе  відповідальність  за  їхню  долю.  Будучи  господарем становища , українська  нація  не  займає  позицію  пригнічення  національних  меншин, а  створює для  них  сприятливі  умови  буття в обмін  на  патріотизм. Не  можна  собі  уявити  як  справедливу  ситуацію, коли  національні  меншини, отримуючи  сприятливі умови, борються  супроти  тих, хто  їм надає  ці  умови.

Тому  національне  прозріння  стосується  усіх  українців, сущих в Україні та  за  її  межами.

Українська  Національна  Ідея (УНІ) – це дороговказ  великим і малим  українцям. Вона  каже:”Я дарую Вам моральний  Закон  Нації ; Божий  припис  жити у світі за  своїм  світоглядом;  розумні  поради, а Ви мусите  їх  виконувати не  для мене, а для  себе. Цей дороговказ – шлях порятунку; шлях  нелегкий, але  потрібний. Не захочите йти  цим  шляхом  – загинете !  Обирайте !”.

Так  закінчив  трактат  “Актуальність  проблеми” Іван Олексійович  БЕЛЕБЕХА, доктор  економічних  наук , професор в збірнику  національних, науково – публіцистичнихих  досліджень”Національне  прозріння УКРАЇНЦІВ” (Харків,   Видавництво ФОП Здоровий Я.А.с. 16.)

   Указанами постулатами  національного  прозріння  УКРАЇНЦІВ в повсякденному  житті  і  діяльності  керувались Василь та  Іван  Чапля  професори української філології..

   Та на жаль  проглянувши стенди , на стінах  по  коридорам  головного корпусу Дніпропетровського Державного  Університету імені Олеся  Гончара,   їх альма -матер, з  переліком знаменитих  вихованців, які стали вченими і внесли неабиякий  внесок у  науку і культуру, очолювали  кафедри, не  побачив  національного  прозріння, а  навпаки непоодиноке  віншування  тих  хто гнобив і продовжує  гнобити  українську  націю.До  них   відносятся сучасні члени  професорсько –  викладацького колективу,  які  ганебно  відносяться  до  своїх  обов’язків  викладання    предметів  мовою української  держави. Вони  продовжують висвітлюватись на різних  стендах  з  світлинками оздобленими   радянсько – комуністьичними символами.

   Таким  символом негативізму  має  бути Д. Соколов, екс завідуючий  кафедрою  філософії  Дніпроперовського  держуніверситету, який опублікував своє дослідження    під  заголовком  “Спеціаліст ?. – Так. І громадянин” на  шпальтах газети “Молодий  Ленінеціь”(Орган Дніпропетровського  обкому ЛКСМУ№ 37,(2935)середа 28.03.1962р).

   Пропагуючи марксизм -ленінізм, возвеличуючи КПРС   Д. Соколов,пригнічує  національні  почуття  студентів, викладачів  університету, що  невідповідавє сьогоденним  вимогам національно-патріотичного  вховання і підлягає  люстрації, забуттю чи  висвітленні  його  негативної  ролі у  становленні  незалежної України.

  Для  ілюстрації  продублюємо   часточку з  указаного  талмуду:

    “Адже  не  секрет , що деякі  студенти механічно  зазубрюють положення  суспільних  наук  лише  для  того , щоб  скласти  іспит. А  викладачі  не  виявляють особливого  бажання  зважити  ціну “високих  слів” на  єдино  вірних  терезах-  на порівнянні  фраз і  вчинків. Хіба  не  підтверджує  цього  випадок із  студентом  філологічного  факультету держуніверситету  Овчаренком?  На  протязі  п’яти років він  по суспільних науках  не знижувався за  четвірку.Проте, при  написанні  і захисті  дипломної  роботи  Овчаренко  відверто  висловив  буржуазно- націоналістичні  ідеї. Тимчасом  державна  екзаменаційна комісія все ж поставила йому оцінку “4”.

Безпринципність  комісії завдала  шкоду  справі.

   А ті 17  випускників  університету, які  минулого  року не  поїхали за  призначенням, певно  не  раз під  час  семінарських занять розповідали про  необхідність  сполучати  громадські  і  особисті  інтереси.  А  сами  зрадили  своїим переконанням  на  першому ж  самостійному  кроці  життя, а, втім і переконань  у них  не  було. А якщо  були , то  гнилі, міщанські, не  наші.Ми , викладачі не помітили цього  раніше, вручили дипдлом  дизертирам, втікачам  від  життя…. “.

   Ця, замовлена  публікація  була  обговорена партійним  комітетом ДДУ, після  чого  звинуватили доцента  І.К. Чаплю в послаблені ідейно – виховної  роботи із студентами. У  справі з дипломною роботою тов. Чапля засвідчив свою безідейність, байдужість до виховання студентської молоді в дусі  марксизму-ленінізму. Тому,  після детального  і всебічного  вивчення питання,   Рада факультету  одностайно прийняла рішення  про неможливість  дальшого  використання І.К.Чаплі  як вихователя студентів і викладача   університету. У січні 1962 року,  знов – таки після ґрунтовного  обговорення питання, Вчена рада університету  підтвердила рішення  факультетської  Ради  і партійної організації…

У червні 1962 року, керуючись новою постановою ЦК КПРС і Ради  Міністрів СРСР з питань  підготовки  та атестації наукових кадрів, ректорат з дозволу міністерства провів вибори таємним голосуванням на посаду. Чаплі.

Із 46 присутніх членів Вченої  Ради за Чаплю було подано лише 12 голосів, а проти – 34 . Це свідчить, що працівники університету не бажають мати Чаплю в своєму колективі: – таку  відповідь Депутатові  Верховної  Ради  СРСР , академікові  М.Т.Рильському  підписав  ректор  університету Г.Б.Мельников.

Цей  несправедливий  вердикт не  повинен  залишатися  на  скрижалях  історії борців за  НАЦІОНАЛЬНЕ  ПРОЗРІННЯ  УКРАЇНЦІВ  і підлягає  люстрації з  тих  обставин , що  Д.Соколовим, Г.Б.Мельниковим – апологетами  комуно-тоталітарної  системи, як  члени партії КПРС, забороненої  в Україні, виконували  її  волю , на  ліквідацію національно – патріотичного  виховання  студентів, майбутнього України , що  означає  знищення  української  націїї.

          І.К.Чапля  виховав  плеяду  патріотів  української  нації , які   успішно  продовжили   його  справу  національно –  патріотичного  авідродження.

       Серед  них  і указаний Олександр  Овчаренко. Все  життя  він  переслідувався  органами  КДБ.  НК

                                         Михайло  Рябцев

                                                 -«-

                                   Добрий  день Маріє Андріанівно!

                       Вітаю  Вас  з  наступаючим  Святом Дня  Вчителя!  

                 Бажаю   міцного  здоров’я, творчих успіхів  у  праці, щастя,  добрбуту !.

  Другого  листопада  виповнюється 110  років  від  дня  народження   Івана  Кириловича  Чаплі, Вашого   односельчанина, доктора  філологічних  наук, профессора, “Відмінника народної  освіти УРСР”. В книзі, “ПАТРІОИЗМ ТА  ЯНИЧАРСТВО  СІЧЕСЛАВЦІВ” ПРИСВЯЧЕНО  Івану Кириловичу   понад   ДЕСЯТЬ  СТОРІНОЧОК.  Один  екземпляр   книги Вам  послав 11 жовтня 2012 року разом  з  договором  і рахунком  на  її  видання. Не покидаю плекати  надії, що  Ви вичитаєте її, напишете  свою  об’єктивну  рецензію, з  метою виправлення   помилок  і продовження  цієї  теми в  інших  особистостях.

  Зараз  продовжую  збирати  матеріал   для  видання  книги про  вихованців братів професорів.

     Ваша  роль у Вшануванні  100-річчя  від  народження  В.К.Чапленка була  значна. Це мене  підкупило. Мною  потрачено   декілька  років, на  підняття  Вашого іміджу  на  освітянській  ниві  на  державному  рівні  , з  метою  передачі  естафети  відродження національної  ідеї  наступним  поколінням. Та  на  жаль Ви не повідомляєте як ідуть  справи   з  відродження  осередку  просвіти, спонсоруванням  видання  друкованої  пам’ятки про  земляків. 

    Це  спонукало  мене 18 серпня 2013року  направити  повторно указану  книгу  і  заяву на  ім’я Бочкаря М.В., сільського  Голови  та Антоненко Н.В. , директора  школи, з  надією на  Вашу  підтримку.

    Мені  прикро думати що помилився . Не  перестаю  вважати  віру  в людей –  кредо  порядності , а  не  хвороби  (такий недолік визначив   мені  один  із  керівників освіти).

  Вшанування 200-річчя з  Дня  Народження  Т.Г.Шевченка означає  підтвердження  його  ідеї національного  відродження конкретними  заходами , які  намагаюсь  здійснити.  Закликаю  Вас  приєднуйтесь!.      Вірю, що зроблене  нами  буде достойно  оцінене односельчанами  і  прийдешніми їх нащадками  зокрема. 

      Привіт сімейній   родині.                                            Чекаю  на  відповідь.                                                                  З  повагою  краєзнавець,  просвітянин                                       Михайло  Рябцев.

  15 вересня  2013 р.  м.  Дніпропетровське.                                                                                                                                     

                                                                                -«-

                                                             Добрий  день  Маріє  Андріанівно !

       Щиросердно  вдячний  Вам  за  пам’ять про  мій  день  народження. Радий  тим, що Ви  не  забули  про  нашу  співдружність на  підґрунті місцевого  патріотизму, чи  палкої  любові  до  ріднокраю.Для  мене  це  Василь  Кирилович  Чапля(Чапленко)  наш  шановний  патріот –  земляк. Після   нього   його  односельчани,серед  яких  бачу  Вас. Щиросердно  вдячний  Вам  за моральну  підтримку.

     Та  того, що  стосується  національного  відродження  села,  щоб не  підкреслювати  безпорадність у зрівнянні з  фізичними, матеріальнами   та  моральни  затратами, майже  нічого  не  зробив.

      Для  реалізації  вивчених  пошукових, літературних  та  архівно – історичних  матеріалів написав  книжку “Патріотизм  та  яничарство  січеславців”, присвячену  пам’яті Василя  Чапленка.  Обіцяли  спонсорувати її видання  один  із  начальників управління  Дніпропетровської  міськради,   провідники  двох  обласних  громадських  організацій,  а коли  дійшло  до фінансування   коштів почалась  критика   і  відверте  зволікання  платні.  Книга  розрахована  на читачів про  особистості  Вашого рідного  села  Миколаївки. 

   Маючи якусь  довіру  домовився  з  друкарями про видання  двох сигнальних  примірників  цієї  книги  без  передплати.Один  із  них надсилаю з проханнями:

    – Як  фаховому  мовознавцю для  додаткової перевірки граматики та  оцінки, з посиланнями  на  помилики, з  метою  виправлення.

   – Написати  відверту, критичну  думку про оцінку   книги  для  національного  відродження  села, повернення  Василя Чаплі /Чапленка/ , його   брата  Івана  та  інших селян.

    – Допомогти знайти  спонсора на  оплату  чи  передплатників  видання  книги  не менше  ніж 22 гривні за  один  примірник.Якщо примірників  буде  більше то і собівартість  буде  менше.

      Якщо  не  знайду спонсорів то  прийдеться  із власного  пенсійного  заощадження  видати  декілька десятків  примірників  для  логічного  завершення  своєї  праці, а після цього  вирішувати  питання  її  реалізації. Про  це домовився   з  видавництвом “Інновація”. Через  тиждень обіцяють видати  книжку.

    Цей, другий примірник  книги дослідивши  , можете  залишити  для  себе, але  на  помилки  укажіть  в листі – відповіді  , детально,  з  посиланням  на  сторіночку і рядок тексту, негайно,для  їх  виправлення, щоб вони  не  повторились в інших примірниках. 

   Жаль, що не  отримав  від  Вас  запрошення  на  презентацію  книги  “До пам’ятки  жертв  геноциду  Українців”, яка є в  інтернеті з елетронною  адресою на  сайті  Дніпропетровської  обласної  бібліотеки з  рекомендацією Головного  Управління  освіти  Дніпропетровської  облдержадміністрації  про  її  використання  в  школах,вузах.     Направляю примірник  газети “Україна  молода” для  ознайомлення  і підтримкою на  виборах  в списку  політичних  партій  № 14. При  незгоді чи  неможливості виконати  прохання  прошу матеріали повернути.

             Додаток:   сигнальний  примірник  книги  Михайло  Рябцев  “ПАТРІОТИЗМ  та  ЯНИЧАРСТВО  СІЧЕСЛАВЦІВ”, договір і  рахунок. Рахунок, газета.     Бажаю  міцного  здоров’я, успіхів на  освітянській  ниві,  прибутків у  сімейнім   бюджеті.          З  повагою                                                              Михайло   Рябцев.    11 жовтня  2012 р.  м.  Дніпропетровськ.                                                       

Будь частиною змін. Підпишись на газету задля допомоги українській справі!

Нам же треба ЗМІНИ? Для видавців дуже важливою є підписка на свої видання, бо це дає можливість нести українське слово, українські новини, національні акценти протягом усього року, а не якось разово чи тимчасово!Триває підписка на періодичні друковані видання у 2022 році! Маємо не лише гаслами і дописами підтримувати українську справу, але й гривнею!

Іван Петрович допомагає українській справі не словом а ділом. Сплатив отримання газети Слово Просвіти на 2022 рік, а ми допомогли оформити підписку на сайті Укрпошти.

Слово Просвіти це власний друкований орган Товариства «Просвіта» – найстарішої (1868-го року заснування) української громадської організації культурно-освітянського спрямування, що заклала підвалини національно-визвольного руху й державотворення України.

Підписка на видання це вагомий внесок в українську справу!

Передплатний індекс газети “Слово Просвіти” — 30617.

Колектив редакції й автори газети працюють задля поширення справ які є провідними у зміцненні нашої незалежності!

Передплата через сайт Укрпошти дуже проста за цим посиланням.

Ви також можете підписати друзів, а українські підприємці можуть підписати власні колективи. Це цікаво та пізнавально!

Сергій Тютюнник, Голова Дніпровської міської «Просвіти»